Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

навіть у Єрихоні. Її не можна було примусити доторкнутися до змії навіть щипцями. А якщо вона знаходила змію у себе в ліжку, то вискакувала звідти і здіймала такий лемент, наче в будинку пожежа. Вона так дійняла старого своїми криками, що він сказав: краще було б, якби Господь Бог взагалі не створював змій. В будинку вже не лишилося жодної змії, і після того минув цілий тиждень, а тітонька Саллі все ніяк не могла заспокоїтись. Яке там! Сидить, бувало, думає про щось, і тільки доторкнешся пір’їнкою до її шиї, як вона аж підскочить. Просто смішно! Том сказав, що всі жінки такі. Так вже вони влаштовані, а чому — хто його знає.

Нас шмагали лозиною щоразу, коли тітоньці Саллі потрапляла на очі якась із наших змій, і вона погрожувала, що ми ще й не так будемо биті, якщо знову напустимо їх цілий будинок. Я на неї не ображався, бо шмагала вона не боляче; прикро було тільки, що довелось морочитись — знову їх ловити. Але ми все-таки наловили і змій, і різної іншої живності — й тут у Джимовій хижці почалися веселощі! Тільки-но він, бувало, заграє, як вони всі так і повзуть до нього! Джим не любив павуків, і павуки теж його недолюблювали, тому інколи йому було непереливки. Він жалівся, що йому ніде спати через усіх цих пацюків та змій, та ще й це жорно на ліжку. Та навіть якби й було місце, все одно заснути не вдалося б — таке тут коїться! І то весь час так, бо всі ці тварюки сплять по черзі: коли змії сплять, тоді пацюки на палубі; а як пацюки заснуть, то змії на вахті. І весь час вони в нього під боком: одні не дають влягтися, а інші скачуть по ньому, як у цирку. А якщо він встане, щоб пошукати собі інше місце, тоді за нього беруться павуки. Джим сказав, що якщо колись вийде на свободу, то ніколи більше не сяде до в’язниці, навіть за великі гроші.

Так ось, тижні через три в нас усе налагодилось і йшло, як по маслу. Сорочку ми переправили в’язневі теж у пирозі; тепер кожного разу, коли Джима кусав пацюк, він вставав і писав кілька рядків у щоденнику, доки чорнило було свіже; пера теж були готові, всі написи були вибиті на жорні; ніжку ліжка ми розпиляли надвоє, а ошурки з’їли, від чого животи розболілися неймовірно. Думали вже, що помремо, але не померли. Нічого гіршого за ці ошурки я ще не їв, і Том те ж саме каже. Я вже сказав, що вся робота в нас нарешті була перероблена, щоправда, ми, доки все скінчили, зовсім замучились, особливо Джим. Дядько Сайлас двічі писав на плантацію під Новий Орлеан, щоб власники приїхали і забрали свого негра, але відповіді не отримав, бо ж такої плантації не існувало. Тоді він вирішив дати оголошення про Джима в газетах, в Новому Орлеані та в Сент-Луїсі; й коли він згадав про Сент-Луїс, у мене аж мурашки по спині забігали: бачу — не можна гаяти ні хвилини. Том сказав, що настав час писати анонімні листи.

— А що це таке? — запитую.

— Це попередження людям, якщо їм щось загрожує. Інколи роблять так, інколи інакше. Загалом, завжди хтось стежить за злочинцем і повідомляє коменданту фортеці. Коли Людовік XVI вирішив зробити ноги з Тюїльрі, одна служниця його вистежила. Дуже гарний спосіб; але й анонімні листи — не гірший. Ми будемо діяти і так, і так. А ще буває: мати в’язня міняється з ним одягом: вона лишається, а він утікає в її сукні. І так теж можна.

— Послухай-но, Томе, а чого раптом ми будемо їх попереджати? Нехай самі здогадаються, це вже їхня справа.

— Так, я знаю, але на них надії мало. З самого початку так пішло — все нам самим робити доводилось. Вони такі довірливі та нездогадливі, анічогісінько не помічають. Якщо ми їх не попередимо, нам ніхто й не заважатиме, і після всіх наших клопотів та зусиль втеча пройде гладенько, й не буде нічого цікавого.

— По-моєму, це нам якраз і підійшло б, Томе, це мені подобається.

— Та ну тебе! — каже він, а сам надувся. Тоді я сказав:

— Ну, добре, нехай так. Що тобі підходить, те й мені підійде. Але як нам бути зі служницею?

— От ти нею і будеш. Прокрадешся вночі й позичиш сукню в цієї мулатки.

— Що ти, Томе! Та зранку такий переполох підніметься — у неї ж, певно, взагалі тільки одна сукня!

— Я знаю; але вона тобі потрібна буде лише на чверть години, щоб віднести анонімного листа і підсунути його під двері.

— Гаразд, я віднесу; тільки яка різниця — буду я у власному одязі чи одягну сукню?

— Але ж у власному одязі ти не будеш схожий на служницю, правда?

— Ну, не буду, однак мене ніхто не побачить.

— Це діла не стосується, нам треба виконати свій обов’язок, а побачить нас хтось чи не побачить, про це не треба думати. Ти що, зовсім принципів не маєш?

— Ну, добре, нехай я буду служниця. А хто в нас буде матір Джима?

— Я буду його матір. Позичу сукню в тітоньки Саллі.

— Добре, тільки тобі доведеться залишитися в сарайчику, коли ми з Джимом утечемо.

— Ще чого! Я наб’ю одяг Джима соломою і покладу на ліжко, наче це його переодягнена мати; а Джим одягне сукню, і ми всі разом подамося у вигнання. Коли втікає якийсь в’язень зі знаті, то кажуть, що він відбув у вигнання. Завжди так кажуть, коли, наприклад, король втікає. І королівський син теж — не має значення, законний син чи протизаконний.

Том написав анонімного листа, а я тієї ж ночі поцупив у мулатки сукню, переодягнувся і підсунув його під вхідні двері; усе зробив так, як звелів Том. Лист був такого змісту:

«Стережіться. Над вами нависла біда. Будьте напоготові.

Невідомий доброзичливець».

Наступної ночі ми наліпили на двері картинку, яку Том намалював кров’ю: череп і дві перехрещені кістки; а на другу ніч ще одну — з домовиною — на двері кухні. Я ще не бачив, щоб люди так лякались. Всі наші були такі перелякані, наче їх на кожному кроці й за дверима та під ліжками підстерігали привиди й пролітали в повітрі. Якщо хтось голосно грюкав дверима, тітонька Саллі здригалась і зойкала; якщо падала якась річ на підлогу, вона теж здригалась