Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

і зойкала; коли, бувало, непомітно доторкнешся до неї, вона теж обов’язково зойкне; куди не поверталася вона обличчям, їй все здавалось, що хтось стоїть за спиною, і вона весь час озиралась і зойкала. Бувало, не встигає повернутися на три чверті, як вже озирається і зойкає. Вона боялася і лягати спати, і навіть сидіти їй теж було страшно. Так що лист подіяв просто чудово — це Том сказав; а ще він говорив, що кращого і не вигадаєш. З усього видно, говорив Том, що ми вчинили правильно.

Потім Том сказав, що настав час завдати остаточного удару. І наступного ж ранку, тільки-но почало світати, ми написали ще одного листа, але не знали, куди його підкинути, бо за вечерею наші говорили, що поставлять біля обох дверей по негру на цілісіньку ніч. Том спустився громовідводом на розвідку; побачив, що негр біля чорного входу заснув, засунув листа йому за пазуху і повернувся. У листі було написано таке:

«Не видавайте мене, я ваш друг. Ціла банда страшних головорізів з індіанської території збирається сьогодні вночі викрасти вашого негра-втікача; вони вас залякують, щоб ви сиділи вдома і не заважали їм. Я теж із банди, але повірив у Бога і більше не хочу бути розбійником, а вирішив стати чесною людиною — ось чому я видаю вам їхній пекельний задум. Вони підкрадуться з півночі, вздовж паркана, рівно опівночі; в них є підроблений ключ від того сараю, де сидить негр-утікач. Якщо їм загрожуватиме небезпека, я повинен буду подудіти в ріжок, але замість цього я буду бекати, як вівця, коли вони залізуть до сараю, а дудіти не буду. Доки вони будуть знімати з нього кайдани, ви підкрадіться і замкніть їх усіх на замок, потім ви зможете їх спокійненько вбити. Робіть так, як я вам кажу, і більше нічого, інакше вони щось запідозрять і влаштують цілий тарарам. Нагороди я не прагну, з мене досить і того, що я зроблю чесний вчинок.

Невідомий друг».

Розділ XL

Після сніданку ми взяли мій човник і поїхали за річку вудити рибу, прихопивши з собою обід. Настрій у нас був просто чудовий! Ми дуже добре провели час, оглянули пліт — переконались, що він у повному порядку, — і додому повернулися пізно, аж перед вечерею. Бачимо, всі ходять такі перелякані, стривожені; нам звеліли, тільки-но ми повечеряємо, одразу ж іти спати, а чому — не сказали, і про нового листа — жодного слова. Але нам і не треба було нічого говорити, бо ми й так знали все ще краще, ніж вони. Після вечері ми почали підніматись сходами, та коли тітонька Саллі повернулась до нас спиною, одразу шмигнули в погріб, де зберігались продукти, набрали побільше харчів, так що вистачило б на цілий обід, перенесли все це до себе в кімнату і полягали в ліжка. Близько пів на дванадцяту ми встали, Том одягнув сукню, яку поцупив у тітоньки Саллі, і хотів було нести продукти вниз, аж раптом каже:

— А де масло?

— Я поклав шматок на маїсовий хлібець, — відповідаю.

— Значить, там він і лишився — масла тут нема.

— Можна обійтись і без масла, — кажу йому.

— Але з маслом краще, — відповідає Том. — Збігай-но в погріб і принеси його, а тоді спускайся по громовідводу і приходь швидше. Я наб’ю соломою Джимів одяг — ніби це його перевдягнута матір, — а коли ти повернешся, я пробекаю, як вівця, і ми всі разом утечемо.

І він пішов, а я спустився в погріб. Кусень масла завбільшки з великий кулак лежав там, де я його залишив; я взяв його разом із хлібцем, погасив свічку і почав обережно підніматися сходами. Я вже вибрався нагору, аж раптом бачу — назустріч мені йде тітонька Саллі зі свічкою в руці; я хутенько поклав масло в капелюх, а капелюх одягнув на голову; тут вона мене побачила і питає:

— Ти був у погребі?

— Так, тітонько.

— І що ти там робив?

— Нічого.

— Як це — нічого?

— Та так, нічого.

— А з якого це дива ти туди поліз уночі?

— Не знаю, тітонько.

— Не знаєш? Ти мені так не відповідай. Томе, мені треба знати, що ти там робив!

— Нічого я там не робив, тітонько Саллі, їй-Богу, нічого не робив!

Ну, думаю, тепер вона вже мене відпустить; іншим разом і відпустила б, тільки тепер у нас в будинку надто багато коїлось дивного, тому тітонька і почала боятись усього, що хоч трохи видавалось підозрілим. Тому вона дуже рішуче сказала:

— Іди зараз же до вітальні й сиди там, доки я не повернусь. Здається мені, що ти пхаєш свого носа, куди не треба! Дивись-но мені, я тебе виведу на чисту воду, не думай!

Вона пішла собі, а я відчинив двері до вітальні й зайшов. А там народу! П’ятнадцять фермерів — і всі, як один, із рушницями.

Мені аж недобре стало; всівся я на стілець і сиджу. Вони теж розсілись по всій кімнаті; деякі перемовляється впівголоса, але всі сидять, наче на голках, усі нервують, хоч і намагаються робити вигляд, що нічого не відбувається. Але я звернув увагу, що вони то знімуть капелюхи, то знову надягнуть, то почухають потилиці, й пересідають весь час із місця на місце, і перебирають ґудзики… Мені теж було не по собі, але капелюха я таки не зняв.

Мені захотілося, щоб тітонька Саллі швидше повернулась і розібралась зі мною — відлупцювала, чи що, — і тоді я побіжу до Тома і скажу йому, що ми перестарались: таке осине гніздо розворушили, що страшно подумати! Тож годі бавитись, треба втікати з Джимом, доки ці молодчики до нас не добрались.

Нарешті прийшла тітонька і давай мене розпитувати; але я на жодне питання не зміг відповісти до пуття, голова зовсім не варила; а фермери в цей час страшенно хвилювались: одні хотіли одразу ж іти на бандитів, говорили, що до півночі залишилося лише кілька хвилин, а інші вмовляли зачекати, доки бандит не почне бекати, як вівця. Тітонька Саллі вчепилась зі своїми запитаннями, а я весь тремчу і ледь живий від страху. В кімнаті стало дуже жарко, і масло в мене під капелюхом почало танути й потекло по шиї та по скронях; а коли один фермер сказав, що «треба зараз же йти до хижки, засісти там і спіймати їх, щойно вони з’являться», я ледь не впав; і тут масло потекло у мене по лобі.