Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

— Господи помилуй! Що таке з дитиною! Певно, запалення мозку, раз він так уже й тече з нього!

Всі підійшли подивитися, а вона зірвала з мене капелюха, ну, масло з хлібом і випало. Тут вона схопила мене, обійняла і каже:

— Ну й налякав же ти мене! Слава Богу, що не гірше, я й цьому рада; останнім часом нам щось дуже не щастить, — тільки й пильнуй, щоб знову яка біда не сталась. Я як побачила в тебе цю штуку — ну, думаю, не жити вже йому: воно по кольору таке саме, як має бути мозок, коли… Господи, ну чого ж ти мені не сказав, нащо спускався в погріб, я б і не хвилювалася! А тепер марш спати, і щоб я тебе до ранку не бачила!

Я за одну мить злетів нагору, а наступної миті вже спускався громовідводом і, перечіплюючись у темряві, мчав до сарайчика. Я навіть говорити не міг — так розхвилювався, але все-таки на одному подиху розповів Тому, що треба забиратися хутко, не гаяти жодної хвилини, бо в будинку повно людей, і у всіх рушниці!

Очі в нього так і засяяли, і він сказав:

— Та ти що! Не може бути! Оце здорово! Ну, Геку, якби довелося знову все починати спочатку, я б людей двісті зібрав, не менше. Ех, якби ж то можна було все це трішечки відкласти!

— Мерщій, — кажу, — мерщій! Де Джим?

— Та ось же він, поряд, простягни руку — і доторкнешся до нього. Він уже перевдягнувся, все готово. Давайте вибиратися звідси, а тоді будемо бекати.

Але тут ми почули тупіт — фермери підійшли до дверей, почали гуркотіти замком, а один із них сказав:

— Я ж вам говорив, що рано виходити; їх ще немає — самі бачите, двері замкнені. Давайте так: я вас зачиню тут, і сидіть у темряві, дочекайтесь їх і перестріляйте всіх, коли з’являться; а решта залишайтесь зовні: розійдіться на подвір’ї та прислухайтесь, чи вони ще не наближаються.

Кілька людей зайшли до хижки, але в темряві нас не побачили і ледь не наступили на нас, коли ми полізли під ліжко. Ми благополучно вилізли в підкоп, швидко, але без шуму: Джим перший, за ним я, а Том за мною — це він так скомандував. Тепер ми були в прибудові й чули, як фермери тупотять на подвір’ї, зовсім поряд. Ми тихенько підкралися до дверей, але Том зупинив нас і почав дивитися в щілину, проте все одно не міг нічого розібрати — було дуже вже темно. Тоді він сказав пошепки, що буде прислухатися, і як тільки кроки стихнуть, штовхне нас ліктем, тоді нехай Джим вибирається першим, а він піде останнім. Він приклав вухо до щілини і почав слухати — слухав, слухав, а там весь час кроки, але нарешті він нас штовхнув, ми вискочили з прибудови, пригнулися низенько і, майже не дихаючи, безшумно почали скрадатися до паркану, один за одним, вервечкою, як індіанці. Потім ми з Джимом перелізли через паркан, а Том зачепився штаниною за тріску в верхній перекладині; раптом поряд почулися кроки, він смикнувся — тріска відламалась і затріщала, а коли Том зістрибнув і побіг за нами, хтось крикнув:

— Хто там? Ану, відповідай, бо стрілятиму!

Але ми нічого не відповіли, а наддали ходу і дременули, що було сил. Вони кинулись за нами; потім — бах! бах! бах! — кулі просвистіли у нас над головою. Чуємо — кричать:

— Ось вони! До річки побігли! За ними, хлопці, спускайте собак!

Було чути, що женуться вони за нами щодуху. Ми це чули, бо вони були в чоботях і репетували, а ми бігли босоніж і мовчки. Ми побігли до лісопилки, а коли вони почали нас наздоганяти, звернули в кущі й дали їм дорогу, а потім знову побігли за ними. Коли чекали на бандитів, собак зачинили, щоб вони їх не налякали, а тепер їх хтось випустив; чуємо — вони теж біжать за нами, гавкають так, наче їх цілий мільйон. Тільки собаки це були свої; ми зупинилися, почекали їх, і коли вони побачили, що це ми і нічого цікавого тут для них немає, то покрутили хвостами і побігли далі, туди, звідки долинали шум і тупіт; а ми знову побігли за ними слідом, так і бігли майже до самої лісопилки, а там повернули і пробралися через кущі до того місця, де був прив’язаний мій човник, стрибнули в нього і давай щосили гребти до середини ріки, намагаючись не шуміти. Потім, вже не поспішаючи, повернули до того острівця, біля якого заховали пліт; і ще довго було чути, як собаки гавкають і бігають берегом туди-сюди; але коли ми відпливли ще далі, шум стих, а потім і зовсім завмер. А коли ми вилізли на пліт, я сказав:

— Ну, Джиме, тепер ти знову вільна людина і більше ніколи рабом не будеш!

— Та ще й як усе добре вийшло, Геку! — каже Том. — І придумано було добре, а зроблено ще краще, ніхто інший не зміг би придумати, щоб було так добре і так хитромудро!

Ми всі раділи так, що й не сказати, а найбільше радів Том Сойєр, бо в нього в нозі застрягла куля.

Коли ми з Джимом про це почули, то відразу перестали веселитись. Тому було дуже боляче, і кров сильно текла; ми поклали його в курені, розірвали сорочку герцога і хотіли перев’язати йому ногу, але він сказав:

— Давайте сюди ганчір’я, я сам з цим упораюсь. Не затримуйтесь, ніколи дурня клеїти! Якщо вже втеча вдалася чудово, то відв’язуйте пліт і беріться за весла! Хлопці, ми блискуче влаштували втечу, просто розкішно! Хотілось би мені, щоб Людовік XVI потрапив нам до рук, тоді в його біографії не було б написано: «Потомок Людовіка Святого вирушає на небеса!» Ні, сер, ми б його переправили через кордон, ось що ми зробили б, та ще й як спритно! Беріться за весла, беріться за весла!

Але ми з Джимом порадились і почали думати. Трохи подумали, а тоді я кажу:

— Давай ти, Джиме. Він і каже:

— Ну от, по-моєму, так виходить. Якби це був містер Том і ми його звільнили, а когось із нас підстрелили б, хіба ж він сказав би: «Давайте, рятуйте мене, не думайте ні про яких лікарів для пораненого!» — хіба це схоже на містера Тома? Хіба він так скаже? Та ніколи