Станіслав Лем - Фіаско

і в плутонії відбулася експоненціальна ланцюгова реакція. Другий варіант: корму пробив кумулятивний заряд з холодною аномалоновою головкою. Обгрунтувати пріоритет першого варіанта?

— Давай.

— Атака балістичного типу збила б увесь корабель. Нейтронний удар міг знищити тільки силову установку, за умови, що на борту перебувають біологічні створіннЯі і цим самим вони відокремлені од силової установки низкою радіаційно стійких переборок. Показати спектр?

— Ні. Помовч.

Стіргард тільки тепер помітив, що стоїть у білому сяйві Квінти, наче в ореолі. Не звертаючи на це уваги, він вимкнув зображення і хвилину мовчав, ніби обмірковував слова машини.

— Хтось хоче висловитись?

Накамура звів брови й мовив повільно, сповненим шанобливого співчуття тоном:

— Я схиляюсь до першої гіпотези. Корабель мав утратити потужність, а люди — вийти з цієї атаки живими. Пораненими, але живими. Від трупів не багато довідаєшся.

— Хто іншої думки? — запитав командир.

Усі мовчали, вражені не так тим, що сталося й що вони тут почули, як виразом Стіргардового обличчя. Насилу розтуляючи рота, немовби його схопив тризм, він сказав:

— Ну, голубчики, проповідники примирення і милосердця, озвіться, дайте нам і їм шанс порятунку. Переконайте мене, що ми повинні повернути назад і принести Землі скромну втіху, що існують світи, ще гірші від нашого. А їх приректи на самознищення. На час цих переконувань я складаю з себе командирські обов’язки. Я — онук норвезького рибалки, простак, який перевершив СВОЇ можливості. Я вислухаю будь-які аргументи, а також образи, якщо хтось визнає їх доречними. Те, що я тут почую, буде стерте з пам’яті ГОДа. Я слухаю.

— Це не вияв покори, це — глузування. Символічне складення з себе командирських обов’язків не може змінити ситуації. — Араго, немовби бажаючи, щоб його було краще чути, ступнув крок уперед і обернувся до присутніх. — Та якщо кожен до кінця повинен чинити так, як йому підказує власне сумління, незалежно чи це буде драма, а чи трагіфарс, бо він сам не поставив іще п’єсу життя і не вивчив, як актор, роль, я заявляю: вбивством ми нікого й нічого не врятуємо. Під маскою «Гермеса» ховався підступ, а під маскою прагнення до контакту будь-якою ціною ховається не бажання пізнання, а мстивість. Хоч би що ти зробив, — якщо не повернеш назад, — це буде фіаско.

— А хіба повернення не фіаско?

— Ні, — відповів Араго. — Ти, безперечно, знаєш, якого дошкульного удару можеш їм завдати. Але на цьому твоя певність вичерпується.

— Це правда. Ви скінчили, отче? Хто ще хоче сказати?

— Я, — озвався Гаррах. — Якщо ти захочеш повернути назад, командире, то я зроблю все можливе, аби цьому запобігти. Тільки закувавши мене в кайдани, ти завадиш мені в цьому. Я знаю, за діагнозом ГОДа я вже ненормальний. Що ж, нехай. Але ненормальними стали тут усі без винятку. Ми зробили все, що було в наших силах, аби переконати їх: з нашого боку їм ніщо не загрожує; ми дозволили атакувати себе впродовж чотирьох місяців, уводити в оману, зваблювати, дурити, і якщо отець Араго репрезентує тут Рим, то нехай він згадає, що сказав Спаситель Матвієві: «Не думайте, що я прийшов послати спокій на землю; не прийшов я послати спокій, а меч». І що… та я вже й так занадто розбазікався. Будемо голосувати?

— Ні. З моменту їхнього розчарування минуло вже п’ять годин, отже, ми не можемо більше зволікати. Ель-Салям, тобі доручається привести в дію солазер.

— Без попередження?

— Після похорону воно вже ні до чого. Скільки тобі треба часу?

— Двічі по шістнадцять хвилин на пароль і відзив, плюс наведення. Через двадцять хвилин він зможе жалити.

— Нехай жалить.

— За програмою?

— Так, упродовж цілої години.

— Накамура, ти позичиш нам свої очі. Хто не хоче на це дивитись, може йти собі.

Добре захований у хмарах порошкового маскування, яке сяяло завдяки спричиненому Дзетою випромінюванню, солазер відкрив вогонь о першій годині ночі, тобто з тригодинним запізненням, бо Стіргард зажадав ґрунтовної колімації, а цим самим — удару в кільце по дотичній там, де їм налаштували пастку. Через те довелося чекати, поки планета зробить повний оберт довкола своєї осі. Вісімнадцять тераджоулів вистрелили шпагою світла. Стрибок фотометрів підтвердив, що невидимий у порожньому просторі ніж сонячної фрези ковзнув збоку і, націлений у край кільця, зірвав його зовнішній пруг. Зображення, глухе і німе, хоч його могла б затулити долоня, показало всю силу, відібрану в Сонця, коли вона розрядилася в ударі твердішого за сталь світла об тисячомильне льодове кружало. Сам центр удару побачили спершу у вигляді блискучої вирви, з якої білими клубами бурхала хурделиця в мерехтінні дивовижних, вигнутих веселок. Льодове кільце кипіло й, випаровуючись, тієї ж миті замерзало й розсіювалося в чорному вакуумі поза горном, утворюючи вуаль, що довгими смугами тяглася за планетою. Вуаль заходила за диск, бо лазер жалив у напрямку, протилежному до обертів планети. Стіргард звелів ударити в блискучий диск кільця так, щоб вивести його з динамічної рівноваги. Сконденсованої в солазері сили вистачило на сім хвилин тераджоулевого різання.

— Достатньо, — заявив ГОД.

І справді: зовнішнє кільце вже тріскалося, а у внутрішньому, відділеному від нього шестисотмильною щілиною, вирували турбуленції, викликані розцентруванням. Коли льодове поле, зметене в півморок, гривастими хмарами сягнуло за денну півкулю й зникло в тіні ночі, обрій Квінти заяснів, немовби за ним уставало інше, точнісінько таке саме Сонце в димучих стовпах веселок і кривавою зорею залило ще гладеньку опуклість похмурого моря. На цю страхітливу катастрофу просто приємно було дивитись. Світло, яке било з розсіченого кільця, утворило в трильйонах льодових кристаликів космічний фейєрверк, який затуляв усі сузір’я зоряного тла. Від цього видовища аж дух забивало. Люди в операторській інстинктивно переводили погляд з горішнього локатора, в якому над самісіньким Сонцем ексцентричне тремтів лазерний алмаз, на головний екран, де неперервний безімпульсний потік сили обдирав материкове кружало від лускаючих шарів білосніжної криги.

Чи могли квінтяни сподіватись такого катаклізму? З планети він, мабуть, мав вигляд страхітливого, безперервного виверження високо в небі, але вони не бачили, мабуть, веселок, котрі шугали блискавками вгору, бо мільярди крижаних уламків уже ринули вниз. Льодові гори, які кипіли в гуркоті, падали там із шматованих на клапті хмар, але це видовище було не для тих, хто гинув під громовим льодопадом.

Якою ж тонкою оболонкою оточувала планету атмосфера, видима з операторської! Страхітливі масштаби цієї астроінженерної ампутації могли без риску для себе спостерігати тільки жителі субтропічних районів, перш ніж до них добігла хвиля напору, швидша за звук. Фотонний струг біля жерл солазера посувався міліметр за міліметром і, незважаючи на це,