Карін Слотер - Лють

повернула праворуч на Сідні-Маркус і припаркувалася перед маленьким будинком на Ленокс-роуд, північніше автостради. На табличці химерними золотими літерами було написано «Кінер, Роуз і Шеллі». Машина поряд з «порше», графітно-сірий «БМВ», стояла на місці, зарезервованому для Джойс Шеллі.

Джойс працювала на відстані не більше від двох миль від автомийки. Вона могла навіть проминати його щодня, їдучи на роботу.

— Вона там закриває угоду, — сказала Кеті. — Скоро звільниться.

У Джона затріщали коліна, коли він вилазив з низької машини. Знову і знову доводилося нагадувати собі, що йому вже під сорок. А він чомусь досі почувався п’ятнадцятирічним, наче в «Коустелі» був інший Джон, там сидів його розум, а тіло тим часом залишалося на волі, не старіло, чекало, коли він повернеться і пред’явить на нього свої права.

— Зачекаймо у неї в кабінеті, — запропонувала Кеті й повела його в будівлю.

Секретарка провела Джона поглядом, коли він проходив повз її стіл, і він подумав, що вона не звикла бачити таких, як він (окрім хіба що прибиральника), у цих чистеньких стінах.

— Сюди. — Кеті взяла кілька аркушиків нотаток із коробки зі своїм прізвищем і на ходу прочитала.

Кабінет у Джойс був гарний, точнісінько такий, яким його уявляв би Джон, якби дозволяв собі думати про сестру та її життя без нього. На підлозі темно-синій з бордовим перський килим, штори з тонкої тканини, що пропускала сонячне світло, стіни пофарбовані в шоколадно-бежевий. Кольори здавалися чоловічими, проте було щось жіночне у тому, як Джойс їх використовувала. Чи, може, її кабінет оформлював дизайнер, якась дорога штучка з Бакгеда, якій платили за те, щоб вона витрачала гроші багатіїв. Ще там висіло кілька східних за стилем картин, які Джону не сподобалися, проте від вигляду фотографій, що стояли на низькій шафі, у нього заболіло серце.

Маленька Джойс і Джон сплавляються на колоді в Сикс-Флеґз. Немовля Джон на колінах у Річарда, який годує його з пляшечки. Десятирічна Джойс на пляжі в роздільному купальнику, у кожній руці — по фруктовому морозиву. Ще було кілька порівняно недавніх фотографій. Кеті й Джойс у зоопарку. Кеті на коні, за спиною в неї гірський пейзаж. Два лабрадори-ретривери качаються на траві.

Погляд зупинився на фото матері. Емілі у хустці, пов’язаній довкола голови, запалі очі та щоки. Але вона всміхалася. У його матері завжди була найпрекрасніша усмішка. Спогади про цю усмішку, про те, як легко мама її дарувала, якою щирою добротою та світилася, допомогли Джону пережити багато ночей. Сльози потекли йому з очей, і він відчув фізичний біль від думки про те, що більше ніколи її не побачить.

— Емілі була дивовижною людиною, — сказала Кеті.

Джон примусив себе поставити фото в рамці на місце. Тильним боком долоні витер очі.

— Ти її знала?

— Так, — кивнула Кеті. — Вони з Джойс були дуже близькі. Нам усім було дуже погано, коли вона захворіла.

— Я не… — Джон не знав, як це сказати. — Я не пам’ятаю, щоб ти була на похороні.

— Я була, — сказала вона, і Джон помітив, що її повіки трохи напружилися. — Твій батько не надто схвалює наші з Джойс стосунки.

— Так. Не сумніваюся. — Річард завжди був залізно певен того, що вміє розрізняти правильне і хибне, добро і зло. Кожного, хто перетинав цю межу, він легко відрізав від свого життя, мов ракові пухлини, що він видаляв у себе в операційній. — Мені дуже шкода, — відчув потребу сказати Джон. — Він завжди любив Джойс.

Кеті якось дивно на нього глянула.

— Ти що, виправдовуєш свого батька?

— Мабуть, мені це допомагає, коли я намагаюся поглянути на все з його боку, зрозуміти, чому він міркує саме так, а не інакше.

Вона перетнула кімнату і відчинила двері. Джон думав, що за ними туалет, проте виявилося, що там комірчина, у якій стояли три шафи для документів. На кожній охайними стосами було складено записники на спіралях — у цілому близько п’ятдесяти штук.

— Усе це — матеріали твоєї справи зі слухань у суді, аж до відмови у перенесенні справи в інший суд, аж до останньої апеляції. — Говорячи, вона показувала на різні шухляди. — Це твої медичні записи. — Вона поклала руку на ручку горішньої шухляди в найближчій до Джона шафці. — Твоє перше передозування, перебування в лікарні після того, як тебе заарештували, і… — Вона розтулила рот, але нічого не сказала. Проте дивилася йому в очі. — Інформація з санчастини в «Коустелі».

Джон ковтнув слину. Зебра. Вони знали про Зебру.

— А тут переважно звіти комісії з УДЗ. — Кеті висунула шухляду, у якій було шість чи сім товстих тек. — Копію останнього Джойс отримала приблизно місяць тому.

— Навіщо? — запитав Джон, думаючи про стоси матеріалів, які Джойс зберігала понад двадцять років. — Навіщо їй усе це?

— А це належало твоїй матері, — сказала Кеті. — Ці записники. — Вона взяла один зі стосу. — Тут усі її нотатки. Вона знала твою справу вздовж і впоперек.

Джон розгорнув нотатник і невидющим поглядом подивився на охайний почерк матері. У ті часи, коли зростала Емілі, каліграфія ще мала значення. Її письмо було прекрасним, розквітало на сторінці прегарними візерунками.

Однак слова були не надто гарні.

Спідбол = героїн + кокаїн +??? Чому брадикардія? Чому зупинка дихання? Джон перегорнув сторінку. Чи сліди від укусів навколо грудей відповідають відбиткам зубів? А ще: Слідів сперми не знайдено. Де презерватив???

— Наприкінці вона намагалася здобути в окрузі фізичні докази, — пояснила Кеті.

— Навіщо?

— Вона хотіла, щоб зробили аналіз зразка ДНК з ножа й довели, що то була її кров, але зразок був такий маленький, що вдалося зробити тільки аналіз мітохондріальної ДНК. — Джон похитав головою, і Кеті пояснила: — Мітохондріальна ДНК походить від матері, тож навіть якби то була кров Емілі, ніхто б не зміг довести, що кров не могла належати тобі. Чи Джойс, але у справі б це не допомогло.

— «Сліди від укусів»? — прочитав він.

— Вона думала, що можна довести, що твої відбитки зубів не відповідали слідам укусів, але у Верховному суді вже слухали справу, у якій докази у вигляді відбитків зубів було визнано такими, що не приймаються судом. — Кеті помовчала і додала: — Та вона гадала, що це могло б допомогти з… з відокремленням.

— З чим?

— Державного ортодонта не викликали давати свідчення. За три роки до смерті Емілі подала клопотання, щоб отримати всі матеріали твоєї справи. Вона була рішучо настроєна почати все спочатку, подивитися, чи не пропустила чогось. Знайшла звіт, у якому державний дантист свідчив,