Володимир Броніславович Бєлінський - Москва Ординська. Книга друга

вона і в Касимовському царстві. Відбувалося представлення майбутнього царя Казані дружнім і братнім ханським родам Улу–Мухаммеда в Москві та Тохтамиш в Касимові, а також відвідини майбутнім ханом своїх казанських володінь і підданих.

Старійшини татарських родів Московії, Казані та Касимова вчинили у ті часи досить мудро, щоби стабілізувати в улусах владу нащадків хана Тука–Тимура, тринадцятого брата Батия. Це на вимогу старійшин татарських родів улуси хана Улу–Мухаммеда, які йому вдалося завоювати у 1438–1445 роках, були згодом розділені між трьома царськими династіями, які володіли троном Золотої Орди.

1. Московський улус (князівство) залишився за родом хана Улу–Мухаммеда, бо майже повністю християнізувався.

2. Касимовський улус (ханство) відійшов до нащадків хана Тох тамиша. І не думаймо, що нащадки Тохтамиша були обділені при цьому розподілі. Аж ніяк. Касимовське ханство по суті перебрало до своїх рук давні землі Мохші (Наровчата), або по–іншому — Тмутаракані (Рязанського князівства). Та пам’ятаймо: Рязанського князівства в часи Золотої Орди не існувало хоча б з тієї причини, що Стара Рязань була спалена ханом Батиєм у 1237 році і не відбудовувалася. Був створений новий улус із столицею у Темникові, де знаходилася ставка хана Беркечара, в російських джерелах — Бехана.

3. Казанський улус (ханство), яке відійшло до роду Гіреїв.

Всі три гілки ханів і князів Касимова, Казані і Москви належали до родів Тука–Тимура. Не будемо наводити родоводів Тохтамиша, Улу–МухаммедатаХаджі–Гірея — засновника Кримського ханства.

Ось що коротко з цього приводу написав професор М. Г. Сафаргалієв:

«Давлет–Берди и Гиас–ад–дин, являвшийся отцом Хаджи — Гірея, были родными братьями, сыновьями Таш–Тимура, кратковременно царствовавшего в Золотой Орде в 1395 г., последний (т. е. Таш–Тимур) подобно Тохтамышу и Улук–Мухаммеду принадлежал к потомкам Тукай–Тимура» [14, с. 233].

Тепер зрозуміле невдоволення Кримського хана інтригами Москви та Касимова щодо казанського царського престолу.

Між іншим, описуючи події скинення з казанського трону Шах–Алі, М. М. Карамзін пояснив, що рішенням про призначення (обрання) Шах–Алі царем були також невдоволені татарські роди Казанського і Касимовського ханств. Звичайно, такої ж думки тримались і ширинські роди Криму.

Свідченням того, що населення Казанського, Касимовського та Московського улусів було споріднене, а їхні володарі походили зі споріднених родів, є таке повідомлення М. М. Карамзіна:

«Саип–Гирей… объявил себя покровителем сверженного Шиг–Алея, уважая в нем кровь Тохтамышеву; дал ему волю ехать с своею женою в Москву, коней и проводника… путешествие его до столицы было уже как бы торжественным; везде чиновники Великокняжеские ждали Царя–изгнанника с приветствиями и с брашном, а народ с изъявлением усердия и любви (задумаймося, чи могли зустрічати московити так чужу людину? — В. Б.). Все Думные Бояре выехали к нему из Москвы навстречу. Сам Государь на лестнице двора обнялся с ним… Оба плакали. «Хвала Всевышнему! — сказал Василий. — Ты жив; сего довольно» [18, т. VII, с. 60].

Із цієї цитата зрозуміло, що зустрілись рідні люди, які добре розуміли, що вчинили шкоду і, за законами тих часів, могли втратити голову.

Та, як бачимо, ширини і кримські хани не збиралися винищувати своїх родичів Чингісидів, але покарати їх були змушені.

Тому кримські і казанські татари влітку 1521 року завдали потужного удару по Московському князівству, не чіпаючи самої Москви та її князя. Цим вони нібито карали своїх вихрещених і не вихрещених татарських співродичів, аби ті впливали на своїх правителів. Хоча, під впливом Московської церкви, в Московії вибудовувалася страшна у своїй вседозволеності деспотична одноосібна влада, так зване — «самодержавие», про яке навіть не відали найжорстокіші деспоти Золотої Орди.

«Исхитив Казань из наших рук, Магмет–Гирей не терял времени в бездействии; хотел укрепить ее за своим братом и для того сильным ударом потрясти Василиеву Державу; вооружив не только всех Крымцев, но поднял и Ногаев… и двинулся…К Московским пределам… Великий Князь ужаснулся, и еще гараздо более, сведав, что другой неприятель, Саип–Гирей Казанский, от берегов Волги также идет к нашей столице. Сии два Царя соединились под Коломною, опустошая все места, убивая, пленяя людей тысячами… Государь удалился в Волок…, вверив оборону столицы зятю Царевичу Петру (тобто вихрещеному татарину Чингісиду. — В. Б.)… Пришельцы и граждане, жены, дети, старцы искали спасения в Кремле, теснились в воротах, давили в воротах друг друга. Митрополит Варлаам усердно молился… Градоначальники распорядили защиту всего более надеясь на искусство Немецкого пушкаря, Николаса… но был недостаток в порохе…» [18, т. VII, с. 60–61].

Отримавши від Василя III нову Клятвенну грамоту, Магмет Гірей відвів своє військо з Московщини. «Великий співець московської величі» не був би М. М. Карамзіним, якби і до цієї події не закинув «доважку брехні». Він у своїй «Истории государства Российского» повідомив, що немовби Магмет–Гірей відійшов від Москви до Рязані, де «Окольничий Хабар Симский, муж опытный, благоразумный» викрав у хана Клятвенну грамоту та ще й наказав німцеві Іордану вистрелити з гармати по татарах, і «Немец Иордан одним выстрелом положил их множество на месте».

Татари разом зі своїм ханом так налякалися, що відразу ж пішли до Криму. На подібних байках побудована вся російська так звана історична наука.

А ось що було насправді.

У ті роки відбувався постійний обмін посольствами між Стамбулом і Москвою.

«Не теряя надежды приобрести деятельный союз Оттоманской Империи, Василий еще посылал в Константинополь ближнего Дворянина, Ивана Морозова, с дружественными грамотами…» [18, т. VII, с. 64].

Та цього разу у суперечці Криму з Москвою щодо Казанського царського престолу Турція прийняла «Соломонове рішення» — підпорядкувала Казанське царство собі. Щоправда, на чолі царства залишила династію Гіреїв. Вище наводилася цитата із Великої Радянської Енциклопедії.

Але Османська імперія дозволила Кримському ханові захопити Астраханське ханство та встановити над ним свій контроль.

І як пише М. М. Карамзін, Магмет–Гірей «исполнил таким образом свое давнишнее властолюбивое намерение совокупить три Батыева Царства — Казань, Астрахань и Тавриду — в единую Державу, которая могла бы и далее расшириться на Восток покорением Ногаев, Шибанских или Тюменских и Хивинских… (татарів. — В. Б.), примкнуть от моря Каспийского к Персии, Сибири и новыми тучами варваров угрожать образованному Западу» [18, т. VII, с. 70].

Звернімо увагу — цю фразу подав «палкий патріот Моско вії» — М. М. Карамзін, і вона багато що пояснює.

По–перше те, як Московія досі поповнювала свої втрати. Отож сусідні улуси колишньої Золотої Орди були для Москви тією бездонною діжкою, з якої, при потребі, вона смоктала татарське населення. Позбувшись доступу до Астрахані та втративши вплив на Казань, Московія позбулася постійних значних татарських резервів. Вона змушена була підписати мирну угоду