Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди

солідарність. Префекти мали слушність щодо інших банд, але помилялися щодо Щурів. Бо Щури, діти Погорди, зневажали трофеї. Нападали, грабували й убивали для розваги, а награбованих у військових транспортах коней, бидло, зерно, корм, сіль, дьоготь і сукно — роздавали по селах. Жменями золота й срібла платили кравцям і ремісникам за те, що любили понад усе, — за зброю, одежу й оздоби. Ті, кого вони обдаровували, годували їх, поїли, приймали й переховували і, навіть збатожені до крові нільфгардцями й ніссірами, не видавали Щурових криївок і шляхів.

Префекти призначили чималу нагороду — і спочатку знайшлися такі, хто зазіхнув на нільфгардське золото. Але ночами хати донощиків огортало полум’я, а ті, хто втік від пожежі, умирали від лискучих клинків примарних вершників, що з’являлися з диму. Щури атакували пощурячому. Тихо, зрадницьки, жорстоко. Щури любили вбивати.

Префекти взялися до випробуваних проти інших банд методів — кілька разів намагалися підіслати до Щурів зрадника. Не вдалося. Щури не приймали нікого. Збита й здружена шістка, створена в Часи Погорди, не хотіла чужих. Гордувала ними.

Допоки не з’явилася вправна, наче акробатка, сіроволоса, маломовна дівчина, про яку Щури не знали нічого.

Крім того, що була вона — як і самі вони колись, як кожен із них. Самотня і сповнена жалю, жалю за тим, що забрав у неї Час Погорди.

А в часи погорди той, хто сам, — мусить загинути.

Ґіселер, Кейлі, Реф, Іскра, Містле, Ассе й Фалька.

Префект з Амарілло неймовірно здивувався, коли йому донесли, що Щури гуляють шляхами усімох.

— Семеро? — здивувався префект з Амарілло, дивлячись на солдата із недовірою. — Семеро їх було, не шестеро? Ти впевнений?

— Та щоб мені здоровим бути, — невиразно сказав єдиний уцілілий у різанині солдат.

Бажання було доречним — голову й половину обличчя вояка обмотували брудні й просякнуті кров’ю пов’язки. Префект, якому доводилося бувати не в одній битві, знав, що солдат отримав мечем згори — самим кінчиком клинка, ударом зліва, ударом влучним, точним, таким, що вимагає вправності й швидкості, спрямованим у праве вухо й щоку, у місця, які не закриває ані шишак, ані залізний комірець.

— Розповідай.

— Ішли ми берегом Вельми в бік Турну, — почав солдат. — Був наказ, аби конвоювати один із транспортів пана Евертсена, що йшов на південь. Напали на нас біля заваленого мосту, де ми через річку переправлялися. Один віз загрузнув, тоді ми випрягли коней з другого, щоб той перший витягнути. Решта конвою поїхала, я залишився із п’ятьма й з комірником. І тоді на нас наскочили. Комірник, раніше, ніж його вбили, устиг крикнути, що то Щури, а потім ті вже насіли нашим на шию… І висікли їх до ноги. Як я то побачив…

— Як ти то побачив, — скривився префект, — то дав коневі остроги. Але запізно для того, щоб урятувати шкіру.

— Вона дістала мене, — опустив голову солдат, — саме та сьома, яку я на початку не бачив. Дівуля. Майже дитинка. Думав я, залишили її Щури позаду, бо вона молода й недосвідчена…

Гість префекта висунувся із тіні, де він сидів.

— То була дівчина? — запитав він. — Як виглядала?

— Як усі вони. Вимальована та намазана, наче ельфійка, барвна, наче папуга, одягнена в блискітки, в оксамит і парчу, у капелюшку із перами…

— Світловолоса?

— Може, пане. Коли я її зобачив, налетів конем, думав — хоча б одну засічу за товаришів, кров’ю за кров відплачу… Справа на неї зайшов, щоб управніше рубати… Як вона те вчинила — не знаю. Але я схибив. Начебто з’яву чи мару якусь тяв… Не знаю, як та дияволиця це зробила… Я й закрився, але ж вона через блок мене дістала. Просто в морду… Пане, я під Содденом був, під Альдерсбергом був. А нині від дівки мальованої — пам’ятка на морді на все життя…

— Утішайся, що ти живий, — буркнув префект, дивлячись на свого гостя. — І втішайся, що тебе, посіченого, на переправі знайшли. Тепер будеш героєм. Якби ти без бійки втік, якби без пам’ятки на морді доповідав мені про втрату коней і вантажу, швиденько б на мотузці п’яткою у п’ятку бив би! Ну, кроком руш. До лазарету.

Солдат вийшов. Префект повернувся до гостя.

— Самі бачте, вельможний пане коронере, що непроста тут служба, що немає спокою, що повні руки справ. Ви там, у столиці, вважаєте, що в Провінціях байдики б’ють, пиво жлуктять, дівок мацають і хабарі тягнуть. Про те, аби людей чи грошви трохи більше прислати, — ніхто й не думає, тільки накази шлють: дай, зроби, знайди, усіх на ноги постав, від світанку до сутінків у справах літай… А тут голова розривається від власних клопотів. Таких банд, як Щури, гуляє тут п’ять чи шість. Правда, Щури — найгірші, але ані дня немає…

— Досить, досить, — видув губи Стефан Скеллен. — Знаю, чому має служити оте ваше бідкання, пане префекте. Але бідкаєтеся ви дарма. Від наказів, що віддані, ніхто вас не звільнить, на це не розраховуйте. Щури чи не Щури, банди чи не банди, а маєте й далі проводити пошуки. Усіма доступними засобами, поки наказ не скасують. Це — розпорядження імператора.

— Шукаємо три тижні, — скривився префект. — Зрештою, не дуже знаючи, кого чи що ми шукаємо: з’яву, Духа чи голку в копиці сіна. А який результат? Тільки кілька людей у мене щезли без вісті, напевне через бунтівників чи бригантів якихось. Ще вам раз скажу, пане коронере, якщо досі не знайшли ми тієї вашої дівчини, то вже й не знайдемо. Якщо навіть і була тут така, у чому я сумніваюся. Хіба що…

Префект обірвав себе, задумався, дивлячись на коронера спідлоба.

— Та дівка… Та сьома, яка зі Щурами їздить…

Пугач легковажно відмахнувся, намагаючись, аби його жест і вираз обличчя виглядали переконливо.

— Ні, пане префекте. Не видивляйтеся занадто простих рішень. Виряджена крутихвістка чи інша яка бандитка в оксамиті — це напевне не та дівчина, про яку нам ідеться. Це напевне не вона. Продовжуйте пошуки. Це наказ.

Префект набурмосився, глянув у вікно.

— А із цією бандою, — додав удавано байдужим голосом коронер імператора Емгира, Стефан Скеллен, прозваний Пугачем, — із тими Щурами, чи як їх там… Наведіть лад із ними, пане префекте. У Провінції має запанувати порядок. Беріться до роботи. Схопити й повісити, без хороводів і церемоній. Усіх.

— Легко сказати, — пробурмотів префект. — Але зроблю, що в моїх силах, запевніть імператора. Я усе ж думаю, що ту сьому дівчину зі Щурів варто було б узяти для певності живою…

— Ні, — урвав Пугач, намагаючись, щоб голос