Лорен Грофф - Долі та фурії

острів Ітака й почав красти худобу Одісея, що зрештою вилилось у жахливу битву між ним і чоловіком, який був його батьком, про що він не знав, і якого він таки вбив.

[Телегон одружився з Пенелопою, багатостраждальною дружиною Одісея. Син Пенелопи й Одісея Телемах під кінець одружився із Цирцеєю. Напівбрати стали вітчимами. Матильда завжди вважала цей міф потужним голосом на підтримку сексуальності жінок літнього віку.]

П’єса Лотто була також таким собі прихованим кивком у бік ідеї дев’ятнадцятого сторіччя щодо терміну «телегонія»: про те, що нащадки можуть успадковувати генетичні сліди всіх попередніх материних коханців. Телегон у версії Лотто мав свинячу морду, вовчі вуха й тигрячі смужки — прикмети всіх коханців Цирцеї, яких вона перетворила на тварин. Цього героя завжди грали в страхолюдній масці, непорушність якої надавала тихомовному персонажу додаткової ваги. Для сміху роль Телемаха також виконувалася в об’ємній масці з двадцятьма різними очима, десятьма різними ротами й носами в пам’ять про всіх прихильників, яких завела Пенелопа, поки Одісей тинявся по Середземномор’ю.

П’єса була поставлена вже в наші дні в театрі міста Теллурайд. Це було звинувачення демократичного суспільства, в якому вільно почувалися мільярдери.

— А хіба сам Ланселот Саттервайт не народився в грошах? Хіба це не лицемірство з його боку? — питав хтось під час антракту у фойє.

— О ні-ні, його самого позбавили спадщини за те, що він одружився зі своєю дружиною. Це така жахлива історія, — розповідала якась жінка. І все це передавалось із уст в уста й уже розходилося колами. Історія Матильди і Лотто, епічний роман. Від нього відмовилися, вигнали з дому, так і не дали повернутися додому у Флориду. І все через Матильду. Через його кохання до Матильди.

О Боже, думала Матильда. Який пафос! Її мало не нудило. Але заради нього вона не уривала цих розмов.

А потім десь через тиждень після прем’єри, коли квитки були розкуплені на два місяці наперед і Лотто засипали привітальними електронними листами й телефонними дзвінками, він прийшов у спальню серед ночі, і вона раптом прокинулась і спитала:

— Ти плачеш?

— Плачу! — сказав він. — Ще чого. Я ж мужній чоловік. Я просто хлюпнув бурбоном собі в очі.

— Лотто, — промовила вона.

— Тобто, я просто різав цибулю на кухні. Хто ж відмовиться пошаткувати продукцію Vidalias у темряві ночі?

Вона сіла:

— Розказуй.

— Фібі Дельмар, — сказав він і передав їй ноутбук. У його тьмяному світлі виднілося перекошене від болю обличчя Лотто.

Матильда прочитала й присвиснула.

— Хай ця дамочка ходить і частіше озирається, — похмуро промовила вона.

— Вона має право на свою думку.

— Вона? Овва. Це єдиний розгромний відгук на «Телегонію». Вона божевільна.

— Заспокойся, — сказав він, втішений, однак, її гнівом. — Може, вона має рацію. Може, мене переоцінюють.

Бідолашний Лотто. Він так переживав, якщо комусь не подобалося те, що він пише.

— Я знаю тебе від і до, — сказала Матильда. — Я знаю кожну крапку й тире в твоїх творах, і я була поряд, коли ти писав їх. Я можу сказати тобі краще, ніж будь-хто інший у світі, набагато краще, ніж оця бундючна п’явка, а не критик, яка «на власному підкопі підірветься»,[36] що тебе не переоцінюють. Тебе не переоцінюють ні на йоту. Це її переоцінюють. Їй треба відрізати пальці, щоб вона більше нічого не могла написати.

— Дякую, що ти хоч не лаялась.

— І хай вона сяде з розгону на розпечені вила. Порадує свою стару задрипану дупу, — щиро побажала їй Матильда.

— Ага, — відзначив він. — «Твій дотеп гірко-солодкий, це надто гострий соус».[37]

— Спробуй заснути, — порадила Матильда. Вона поцілувала його. — Візьми й напиши іншу п’єсу. Напиши кращу. Твій успіх діє на неї, як гіркий полин, — жене жовч.

— Вона єдина людина у світі, — сказав він сумно, — яка мене ненавидить.

Що за манія всесвітнього обожнювання? Матильда знала, що не гідна любові жодної душі, а він прагне любові кожного. Вона ледь помітно зітхнула.

— Напиши іншу п’єсу, щоб усі ахнули, — сказала вона, як завжди.

І він написав іншу п’єсу, як завжди.

19

Матильда тепер довше бігала серед пагорбів. Дві години, три години. Іноді, коли Лотто був живий і працював у своєму кабінеті на горищі, і їй було чути навіть у саду, як він там марудиться, шліфуючи образи своїх героїв, промовляючи вголос текст кожного персонажа, вона мусила взувати свої кросівки для бігу й вирушати на пробіжку, щоб не піддатися спокусі піднятися сходами й погрітись у променях його щастя. Їй доводилося бігти й бігти все далі, чіпляючись думкою хоча б за те, що її сильне і здорове тіло вже було перевагою. Та коли Лотто не стало, горе почало проникати в її тіло, і на якійсь із пробіжок, коли Матильда була вдовою вже кілька місяців, їй довелося зупинитися за десяток миль від дому й довго відсапуватися, бо виявилося, що тіло перестало функціонувати належним чином. Вона могла тільки потихеньку йти, як стара жінка. Почався дощ, її одяг промок, волосся прилипло до чола й вух, і вона пошкандибала додому.

Але вдома в Матильдиній кухні вже сиділа детектив, над раковиною горіло світло. Тьмяний коричневий жовтневий присмерк опускався надворі.

— Я наважилась увійти, — сказала детектив. — Десь із хвилину тому.

На ній була чорна облягаюча сукня, макіяж. У такому образі вона була схожа на німкеню, елегантну, проте некрасиву. У кожному вусі було по вісімці, і при кожному порусі її голови безкінечності починали розхитуватися.

— Хм, — сказала Матильда. Вона зняла кросівки, шкарпетки, мокру сорочку, витерла волосся рушником собаки Бог.

— Я не знала, що вам відомо, де я живу, — промовила Матильда.

Детектив, ніби й не чула її слів, вела далі:

— Я непогано попрацювала. Сподіваюся, ви не проти, що я налила собі склянку вина. Вам також захочеться випити, коли побачите, що я накопала на вашого старого друга Чоллі Ватсона, — вона засміялася, задоволена собою.

Матильда взяла конверт із обгорткового паперу, і вони пішли на кам’яну веранду, де водянисте сонце вже вмощувалося серед холодних синіх пагорбів. Вони стояли, мовчки милуючись краєвидом, поки Матильда не почала тремтіти.

— Я вас засмутила, — помітила детектив.

Матильда сказала, дуже м’яко:

— Це мій простір. Я нікого сюди не впускаю. Ви з’явилися тут, і я почуваюся так, наче на мене напали.

— Вибачте, — сказала детектив. — Не знаю, що на мене найшло. Мені здалося, що між нами є якась хімія. Я іноді перебираю міру, лізу напролом.

— Ви? Справді? — спитала Матильда, заспокоївшись і відсьорбуючи вино.

Детектив посміхнулася, сяйнувши зубами.

— За кілька хвилин ви вже будете менше на мене сердитися. Я знайшла дещо цікаве. Скажемо так, у вашого приятеля багато друзів. Усіх одразу, — вона вказала на конверт, який перед тим вручила Матильді, й відвернулася.

Матильда витягла фотографії з конверта. Як дивно бачити тих, кого ти знаєш так давно, у такому світлі. Роздивившись перші чотири фото, вона затремтіла, але тепер уже не від холоду. Вона рішуче переглянула їх усі.

— Чудова робота, — сказала вона, — це гидота.

— До того ж дорога, — додала детектив. — Ловлю вас на слові, коли ви казали, що гроші не мають значення.

— Так і є, — сказала Матильда.

Детектив підійшла ближче,