Лорен Грофф - Долі та фурії

в нашій галактиці можуть існувати мільярди світів. — Він вдало зобразив астрофізика Карла Сагана: — Мільярди й мільярди!

Вона відчула, як на очі їй навертаються сльози, але не могла сказати, чому ця думка так її зачепила.

Але він усе чудово бачив і розумів. [Він знав її; те, чого він не знав про неї, могло потопити океанський лайнер; але він знав її.]

— Ми тут самотні, — сказав він. — Це правда. Але ми не одні.

Коли він помер, вона жила в якомусь безкінечному підземному горі і якось, мов крізь імлу, подивилася в інтернеті фільм про те, що станеться з нашою галактикою через мільярди років. Ми танцюємо надзвичайно повільне танго з галактикою Андромеда. Обидві галактики мають форму спіралей із випростаними рукавами, і ми наближаємось одна до одної, як тіла, що обертаються. Швидкість галактик буде тим більшою, чим ближче вони зійдуться, викрешуючи блакитні іскри — нові зірки, — аж поки не минуть одна одну. І тоді довгі рукава обох галактик ласо витягнуться, і їхні руки зчепляться в останній момент, і вони почнуть обертатися в протилежному напрямку. Їхні ноги переплетуться, але не вдаряться одна об одну, аж поки цей другий вихор не перетвориться на замок, злиття, поцілунок. І в цей момент у самому центрі їхніх обіймів, коли вони будуть найближче один до одного, відкриється супермасивна чорна діра.

Наступного ранку після славетної прем’єри, коли все було чудово і радісно, вона вийшла з дому, щоб купити газету й цілу коробку солодощів, булочок із шоколадом, і яблучних тістечок, і круасанів, і, йдучи додому, ум’яла чудову мигдалеву віденську булочку за чотири укуси. Вона зайшла в їхню затишну нірку з позолоченою стелею, налила склянку води, поки Лотто, зі скуйовдженою після сну головою, прочісував газети, а коли обернулася, його велике чудове обличчя було біле. На ньому була якась дивна гримаса: нижня губа опустилася, аж стало видно зуби, і чи не вперше він не міг вимовити ані слова.

— Ой-ой, — злякалася вона, швидко підійшла до нього й почала читати, заглядаючи через його плече.

Закінчивши читати, вона сказала:

— А щоб їй дупа по шву розійшлася, цій критикесі.

— Слідкуй за своєю мовою, люба, — промовив він, але це прозвучало більше автоматично.

— Та ні, серйозно, — розлютилася Матильда. — Якась Фібі Дельмар. Усе ненавидить. Ненавидить останню п’єсу Стоппарда. Називає її самозакоханою. Заявляє, що Сьюзен-Лорі Паркс не вдалося повторити Чехова, що повна дурня, бо Сьюзен-Лорі Паркс не збирається корчити із себе Чехова, це ж треба таке ляпнути. Їй вистачає й того, що вона Сьюзен-Лорі Паркс. Так будь-який дурень може бути критиком, оцінюючи чиюсь роботу відповідно до своїх уподобань. Вона схожа на невдаху-поетку із сучою мордою, яка нічого не вміє, а ім’я собі робить, руйнуючи інших дощенту. Вона завжди всіх валить. Плюнь і не звертай уваги.

— Так, — згодився він, але якось в’яло. Він підвівся, повернувся безпорадно навколо себе і на якусь хвилину став схожий на великого пса, який збирається сховатися в траву й подрімати, тоді пішов у спальню, заліз під ковдру й завмер там, ні на що не реагуючи, навіть коли гола Матильда рачки вповзла в кімнату, викинула той листок з-під матраца й терлася своїм тілом об його тіло від пальців ніг і вгору. Її голова виглядала з-під ковдри біля його шиї, але його тіло було, мов неживе, очі заплющені, він ніяк не реагував. І навіть тоді, коли Матильда поклала обидві його долоні собі на сідниці, його руки безвольно сповзли й страждання поглинуло його.

Ну, що ж, лишився останній спосіб. Вона тихенько засміялася; о, як вона любила цього безпорадного чоловіка. Вона вийшла в сад, який зовсім заріс відтоді, як не стало бідолашної Бетт, зробила кілька телефонних дзвінків, і ось о четвертій вечора у двері подзвонив Чоллі з Данікою під руку.

— Цьом-цьом, — прокричала Даніка Матильді в обидва вуха, а потім: — А щоб ти скисла, ненавиджу тебе, ну чого ти така гарненька?

Прийшли Рейчел та Елізабет, рука об руку, хизуючись однаковими тату ріпи на зап’ястях, значення яких вони, хіхікаючи, відмовилися розкрити.

Прийшов Арні й зробив усім джин-тонік. Ще й Семюел прийшов і приніс своє дитинча на руках.

Коли Матильді вдалося упхати Лотто в нову синю сорочку і штани хакі й витягти його в коло вірних друзів, вона побачила, як кожні обійми, кожна людина, яка підходила й щиро говорила, яка чудова була його п’єса, примушують його спину розпрямлятися, як його обличчя оживає й набуває нормального кольору. Цей чоловік ковтав похвалу й визнання, як спортсмен-бігун ковтає напій з електролітами.

Привезли піцу. Матильда відчинила двері, і хоча вона була в легінсах і напівпрозорій кофтинці, погляд кур’єра був прикований до Лотто в центрі кімнати, який, піднявши руки й витріщивши очі, розповідав і зображував в особах історію про те, як його пограбували в метро, приставивши пістолет до потилиці. Він випромінював своє звичне світло. Він наче похитнувся, потім упав на коліна, і кур’єр теж нахилився, щоб краще бачити, не звертаючи уваги на гроші, що їх Матильда все тицяла йому.

Вона зачинила двері, а поряд із нею вже стояв Чоллі.

— Свиню в людину за одну годину, — сказав він. — Ти просто якась Цирцея навпаки.

Вона тихенько засміялася; він вимовляв Чір-чея, наче Цирцея була якось сучасною італійкою.

— Ех ти, брудний самоучко, — вколола вона його. — Треба говорити Цир-цея.

Це його, вочевидь, зачепило, але він стенув плечима й сказав:

— Я ніколи не думав, що я це скажу, але ти підходиш йому. Так, чорт забирай! — сказав він із жахливим флоридським акцентом. — Пустоголова самітниця, білява моделька, корислива авантюристка й справді виявилася гарною. Хто б міг подумати? Спочатку я думав, що ти збираєшся вхопити гроші й утекти. Але ні. Лотто пощастило.

І вже нормально Чоллі сказав:

— Якщо з нього й вийде щось путнє, то це завдяки тобі.

Хоч у неї в руках була гаряча піца, в кімнаті стало холодно. Матильда прямо дивилася в очі Чоллі.

— Він був би великим і без мене, — відрізала вона. Усі решта сиділи на дивані, сміючись із Лотто, тільки Рейчел дивилася на Матильду з-за столу в кухні, обхопивши свої лікті.

— Навіть ти не змогла б цього начарувати, відьмочко, — сказав Чоллі. Він вхопив коробку з піцою в неї з рук, відкрив її, узяв відразу три шматки, скрутив їх, коробку поклав назад на стос і почав їсти просто руками, посміхаючись до неї напханим жирним ротом.

Упродовж років, коли Лотто почувався досить впевнено й безпечно, навіть якщо він напружено працював, а всі його п’єси публікувалися, і кількість спектаклів по всій країні не­ухильно зростала так, що лише вони забезпечували їм комфортне життя, навіть тоді ця Фібі Дельмар постійно жалила його.

Коли з’явилася «Телегонія», Лотто було сорок чотири роки. П’єсу відразу сприйняли, мало не в один голос розхвалили. Саме Матильда вклала цю ідею в голову Лотто. А в її голові ідея зародилася з подачі Чоллі кількома роками раніше, коли він згадував про Цирцею. Це була історія про Телегона, сина Одісея й Цирцеї. Одісей покинув їх, і Телегона виростила мати в хатині серед дрімучих лісів острова Еея під захистом чарівних тигрів і свиней. Коли Телегон виріс і залишив свій дім, як і личить усім героям, мати-відьма дала йому в дорогу спис із отруйним шипом ската замість наконечника. На маленькому човні він приплив на