Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

— Дай мені ще якусь підказку, — шепотіла дівчина, уважно перечитуючи коментарі в електронній книзі. — Забирає найдорожче… Це зрозуміло й так. Кожен з них щось віддав. Пообіцяв. Дякую, тату, — зітхнула Ляна. — Але що далі? Як здолати демона? Опа, — раптом вона пожвавішала. — «Той, хто знає ім’я демона, отримає над ним владу». Невже це воно?

Ляна відкинула ноутбук і підвелася.

— Треба дізнатися, як його звати? — дівчина радісно всміхнулася. — Женю, ти не міг мені швидше сказати?

***

Ледь дочекавшись світанку, Ляна навідалася до Євдокії. Та зустріла її на порозі з глеком свіжого молока.

— А я тільки хотіла до тебе йти! — здивувалася жінка, пропускаючи дівчину всередину.

Тільки-но переступивши поріг хати, Ляна одразу побачила, що на ліжку біля печі хтось лежав. Дівчині стало незручно:

— Я невчасно?

— Та яке там! — махнула на неї рукою Євдокія. — То ж мати Яри. Забрала я її до себе після…

Жінка різко замовкла. В її голосі почулися здавлені сльози. Ляна опустила голову. Вона досі була впевнена, що зробила не достатньо, аби врятувати подругу.

— Сідай, — Євдокія запросила її до столу. — Я погодую Оксану і заварю тобі чаю. Ти щось зовсім охляла, — похитала головою вона, оглядаючи дівчину знизу вверх.

Ляна слухняно сіла. Вона вперше побачила маму Яри. Подруга була дуже схожою на неї. «Така красива, — подумала Ляна. — Як лялька».

Євдокія насипала супу у дві мисочки і підсунула одну дівчині.

— Їж, дитино! А то лише хлебчеш ту свою отруту чорну.

Жінка потовкла виделкою овочі в іншій тарілці і присіла біла Оксани.

— То як ти там тепер? Зовсім одна, — схлипнула Євдокія. — Мала товаришів, та й ті покинули тебе. Та й мене. Лишилася я, як билиночка. От маю тепер подруженьку, — вона набрала ложкою супу і приклала до уст лежачої.

— Яра сама доглядала за мамою? — вражено спитала Ляна. Колись ситуація подруги не здавалася такою страшною.

— Сама, бідолашна, — закивала головою Євдокія, витираючи рушником рота Оксані.

— А Власлав?

Євдокія повела плечима.

— У нього своє життя. Не нам його судити.

Ляна не погоджувалася з жінкою, проте розуміла, що сперечатися було марно. Вона вирішила одразу перейти до питання, яке її цікавило найбільше.

— Ви коли-небудь чули легенди, ну, або казки, де потрібно було вгадати ім’я злого духа, щоб врятуватися?

Євдокія задумалася.

— Та багато такого є. То ж основа екзорцизму. А чого питаєш?

— Просто так, — Ляна усміхнулася. — Щось так спало на думку. Нещодавно читала казку братів Грімм «Румпельштільцхен». Цікаво, як описана сцена боротьби зі злом.

— Я вже того й не пригадаю, — відповіла жінка. — Але як була малою, то чула стару легенду. Був один мандрівник, що уклав угоду з тим, кого не можна називати. Дух приходив до людей у снах і шепотів їм обіцянки. Хто приймав його дар, той втрачав найдорожче. А одного разу чоловік, що не вірив у казки, почув його справжнє ім’я та промовив уголос… І дух зник, бо ім’я відкрило його суть.

Ляна повернулася додому ні з чим. У ній наростало розчарування. Коли здавалося, що вона знаходила ниточку, та рвалася, залишаючи дівчину з порожніми руками.

Коли за вікно почало світати, Ляна врешті заснула з ноутбуком на колінах. Проте вже через годину її вирвав зі сну гучний стукіт у двері. Дівчина злякано зірвалася з дивану.

На її здивування, то був Власлав. Вигляд у нього був теж не вельми свіжий.

— Ти повинна піти зі мною, — коротко кинув він, не привітавшись.

— Куди?

— Ти мені перечиш?

«Грай свою роль!»

— Просто спитала.

— Знайшли авто. Воно могло належати твоєму татові.

Подібний спектр емоцій Ляна вже переживала рік тому. Її тіло колотило від холоду та страху, але в голові було порожньо. Вона сиділа, як миша, у пікапі старости громади, і протягом усього шляху до окраїни села не зронила жодного слова. Власлав теж мовчав. Від нього тхнуло перегаром.

Врешті вони вийшли з Форда. Неподалік стояло кілька незнайомих чоловіків. Ляна боязко підійшла до обриву, де внизу неслася річка. Вона обміліла через брак дощів. Там, поміж гострого каміння, яке оголилися, немов хижий звір, що терзає свою здобич, Ляна побачила те, що змусило її серце стискатися в грудях.

Авто Святослава.

Машина тепер була понівеченою, її кузов — пом’ятий, наче консервна банка, а вікна — розбиті.

— Таточку… Де він? — тремтячим голосом запитала Ляна.

— Ну, як бачиш, тут його нема, — байдужим голосом відповів Власлав. — Хлопці знайшли дещо всередині.