Маїра Цибуліна - Я його Ляля, Маїра Цибуліна

50

 Я взяла у Карасенко кросівки, щоб не йти до Ректорші на шпильках-дрильках, та ще від якогось відомого кутюр’є, адже вона неодмінно щось в цьому запідозрить і не довірятиме студентці, котра носить таке дороге взуття. Правда, мені довелося гарненько пообв’язувати ноги шнурівками, аби ті дорогою не позлітали із моїх ніжок тридцять шостого розміру. У сорок третьому розмірі кросівок Карасенка я виглядала, як в калошах. Сподіваюся, що Ректорша не помітить такий контраст із сукнею і із взуттям. А як помітить, то думаю, її це не здивує. Їй думаю не звикати до молодіжного прикиду теперішньої молоді. Вона ж кожного для навідувала чоловіка в академії, тому бачила ще не таке.

На машині ми дісталися швидко до місця, що нас цікавило. Залишивши авто в провулку, щоб випадково Ректорша не побачила, як ми виходимо з машини, наші очі втупилися в елітний восьмиповерховий будинок. Поруч з ним стояла малосімейка, сильно схожа на покинутий будинок. Дивно, що там ще хтось жив. Різниця між цими двома будинками була разючою.

Потрапили ми до Ректорші тільки після того, як консьєржка дозволила нам пройти після її телефонного дзвінка до вдови, яка спромоглася нас прийняти. По чистим килимам на підлозі ми рушили в пошуках квартири під номером 12. Двері з такою цифрою були на третьому поверсі і з дорогого дерева зроблені. Відразу було видно, що господарі ні в чому собі не відмовляли. Женя натиснув на дзвінок  і через п'ять секунд з дірочок біля дзвінка прозвучало запитання:

- Ви хто такі?

- Студенти вашого чоловіка, - відповів Женя. – Ми ж щойно дзвонили і ви погодилися нас прийняти.

- Навіщо прийшли? Ви що не знаєте, що у мене горе.

- Ми прийшли від усіх студентів академії висловити вам наше глибоке співчуття. Ми всі теж дуже сумуємо за Леонідом Олександровичем.

Тут почулося клацання, і двері перед нами відкрилися.

- Заходьте, - сказала Ректорша.                                                  

Ми зайшли. Вдова провела нас в зал. Ректорша виглядала дуже молодою, десь років на двадцять п'ять, хоча їй вже мало бути за тридцять п'ять, приблизно сорок. Вона була високого зросту, приблизно як я, волосся темно-каштанове, середньої довжини; фігура у неї була ідеальна і відразу не скажеш, що вона була схожа на жорстоку даму-вбивцю. Правда, зовнішність медсестри, що дала Ларисі Іванівні таблетки, повністю збігалася із зовнішністю вдови.

- Вибачте, що не пропоную вам кави або чаю, але у мене все скінчилося, а збігати купити - щось не хочеться. У мене помер коханий чоловік, - при цих словах вона промокнула очі носовичком. - Але у мене ще залишився сік. Я вам зараз принесу по склянці. - Вона встала з дивана і вийшла з кімнати.

- Ну, як вона тобі? - пошепки запитав Женя.

- Вона виглядає, як дружина, яка втратила дійсно коханого чоловіка: вся в чорному з червоними очима і без макіяжу ... Але за зовнішністю вона збігається з тією медсестрою ...

- І за голосом з плівки теж.

У мене від останніх слів Карасенка побігли мурашки по шкірі. Дійсно голос з плівки належить Ректорші. Як я відразу не помітила? Я просто дуже уважно розглядала її зовнішність і забула порівняти її голос з голосом на плівці. І хоч вона приємна на зовнішність, але вона мені відразу не сподобалася. Чимось від неї віяло таким жахливим, від чого мене всю кидало в озноб і мені хотілося звідси втекти швидше.

Поки Ректорша ходила за соком, Женя за той час швидко сховав у кишеню листівку, яка лежала на дивані. Напевно, ми знайдемо на ній відбитки її пальчиків.

- Ось ваш сік, - мило сказала вдова, поставивши на столик тацю з двома склянками. - Грейпфрутовий. Він трохи гірчить, але так повинно бути. Цей фрукт за своєю природою такий.

Ми випили сік, трішки поговорили про покійного, висловивши свої найглибші співчуття, подякували вдові за увагу і частування і пішли. Женя довіз мене до відділення поліції, де працював Марусенко і поїхав. Він обіцяв зателефонувати мені пізніше.

Потрапивши до Сергія Петровича в кабінет, я його попросила дати на експертизу листівку, щоб отримати відбитки пальців вдови.

- Навіщо? - запитав полковник.

Що я могла йому сказати у відповідь? Тільки правду. Сергію Петровичу я ніколи не брехала. Він мені, тому довіряв, як самому собі.

- Ми з Женею знайшли вбивцю Миколи Андрійовича. Вона ж та сама особа, котра намагалася отруїти і Ларису Іванівну, - повідомила я полковнику.

- І кого ви підозрюєте?

- Дружину Потапенка.

- Лектора академії поліції? - здивувався полковник.

- Так. Цієї ночі Леонід Олександрович помер від інфаркту. Але ми вважаємо, що вона і чоловіка свого вбила. А також лікаря Редькова, Олену Прекрасну, тобто Клару ...

- Почекай, - зупинив мене Сергій Петрович. - Давай по черзі.

І я все розповіла, що дізналася про цю справу послідовно.

- Потрібно було з самого початку повідомити мені, що у тебе є докази плоти цієї Потапенко. Ніж з кров’ю жертв і її відбитками, і плівка з її голосом це ж зовсім друга справа! Негайно їдь додому і привези докази.

- Сергію Петровичу, я зараз не можу, - заперечила я. - Мені потрібно на роботу. Я і так вже спізнююся на пів години. Після роботи я вам привезу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍