Арундаті Рой - Бог Дрібниць

який, високо піднімаючи ноги, приходив колись по четвергах до них на обід.

І щовечора, вечір за вечором, рік за роком, писала у щоденнику (і в наступному, й у ще наступному): «Люблю тебе, люблю».

Вона встромила ручку назад у гніздечко і згорнула щоденник. Скинула окуляри, а потім язиком зрушила з місця зубні протези і вкинула їх у склянку з лістерином, обірвавши ниті слини, які, ніби провислі струни арфи, тяглися між ними та яснами. Опускаючись на дно, вони випустили рій дрібних бульбашок, які молитвою піднімалися вгору. Чарочка на ніч. Шипучка зі зціпленими у посмішку зубами. Зранку достоту пікантними на смак.

Крихітка-кочамма відкинулася на подушку і чекала, коли ж вийде з Естиної кімнати Рахель. Вони обидвоє починали вже її непокоїти. Кілька днів тому вдосвіта вона прочинила вікно (дихнути свіжим повітрям) і застукала їх на гарячому: вони саме звідкілясь поверталися. Ясна річ, їх не було цілу ніч. Двох. Де ж вони могли бути? Що пам’ятають і наскільки детально? Коли поїдуть? А тепер що роблять, невже просто сидять собі разом у темряві? Вона так і заснула, спершись спиною на подушки і міркуючи про те, що, можливо, за шумом дощу і голосами з телевізора просто не почула, як відчинилися Естині двері. І що Рахель, напевно, вже давно пішла спати.

Та Рахель не спала.

Лежала в Ести на ліжку. Так виглядала ще тоншою. Молодшою. Нижчою на зріст. Обличчям вона повернулася до вікна, біля якого стояло ліжко. Косий дощ, потрапляючи на віконні ґрати, перетворювався на дрібний водяний пил, який скроплював їй лице і гладку оголену руку. М’яка майка без рукавів жовто світилася в густій сутіні. Натомість нижня половина тіла, затягнута у сині джинси, танула в темряві.

Було трохи холодно. Трохи мокро. Трохи тихо. У повітрі.

Але що ж тут сказати?

Еста сидів на краю ліжка і бачив її, навіть не повертаючи голови. Нечітко окреслену постать. Гостру лінію підборіддя. Ключиці, що крилами тягнулися від основи горла мало не на всю довжину плечей. Птаху, яку не пускала до неба шкіра.

Рахель повернула голову і глянула на нього. Він сидів дуже прямо. Чекав на огляд. З прасуванням упорався вже давно.

Вона здавалася йому дуже милою. Її волосся. Щоки. Маленькі, розумні з вигляду долоні.

Його сестра.

У голові знову докучливо загуло. Назустріч мчали швидкі потяги. Світло й тінь, світло й тінь, які навпереміну падають на тебе, коли сидиш біля вікна.

Він сів іще рівніше. Та все одно її бачив. Вона, таке враження, вросла у шкіру їхньої матері. Вологий блиск її очей у темряві.

Її невеликий прямий ніс. Її повні губи. А от у них було вже, на око, щось поранене. Наче вона стиснула їх, від чогось сахаючись. Наче колись давно хтось — один чоловік з пальцями у перснях — її по них ударив. Чудові, зболені уста.

Чудові уста їхньої матері, подумав Еста. Уста Амму.

Ті, що поцілували його руку, висунуту у заґратоване вікно потяга. Вагон першого класу, мадраський поштовий, до Мадраса.

— Бувай, Есто. З Богом, — сказали уста Амму. Уста, які щосили намагалися не заплакати.

Тоді він бачив її востаннє.

Вона стояла на платформі Приморського вокзалу в Кочині, дивлячись на вікно потяга. Шкіра у неї посіріла і зблякла; неонове вокзальне освітлення позбавило її звичного осяйного полиску. Денне світло заступали потяги, що стояли на коліях обабіч. Довгі корки, якими закупорили темряву. Мадраський поштовий. «Летючий Рані».

Рахель тримала Амму за руку. Комарик на шворці. Втекла Пожерка-Плодожерка у сандалях «Бата». Аеропортна фея на залізничному вокзалі. Вона притупувала ногами по платформі, здіймаючи хмари до того добряче втоптаної вокзальної куряви. Притупувала, аж доки Амму струсонула її і наказала припинити. То вона й припинила. Довкола штовхалася й метушилася сила-силенна люду.

Всі снують-поспішають, купують-продають, тягнуть багаж, платять носіям; діти гидять, дорослі плюють; хтось приходить, хтось відходить, хтось просить милостиню, або торгується, або перевіряє квитки.

Лункий вокзальний гармидер.

Розносять каву. І чай.

Кістляві, аж білясті від недоїдання діти продають масні журнальчики і їжу, яка самим їм не по кишені.

Розтоплені шоколадки. Цукерки-цигарки.

Помаранчева шипучка.

І лимонна.

Кока-кола-фанта-морозиво-трояндове-молоко.

Рожевошкірі ляльки. Брязкальця. «Токійська любов».

Наповнені цукерками пластмасові папуги з головами, які відгвинчуються.

Червоні окуляри від сонця у жовтій оправі.

Іграшкові наручні годинники з намальованими стрілками.

Цілий візок бракованих зубних щіток.

Приморський вокзал у Кочині.

Сірий у неоновому вокзальному освітленні. Порожні люди. Бездомні. Голодні. Вони ще не зовсім оговталися після минулорічного голоду. Їхню революцію товариш Е. М. С. Намбудіріпад — колись улюбленець Пекіна, а тепер «радянська маріонетка» і «боягузливий пес», — відклав. Тимчасово.

У повітрі аж густо від мух.

Сліпий без повік, з блакитними, ніби вилинялі джинси, очима і з рябою від віспин шкірою, перемовляється з прокаженим без пальців, який спритно підхоплює один по одному знайдені у смітті й насипані купкою збоку недопалки.

— А ти? Коли сюди перебрався?

Так, наче вони мали вибір. Наче обрали собі за оселю цей вокзал, натрапивши на його зображення поміж світлинами шикарних маєтків, сфотографованих для глянцевого рекламного буклета.

Чоловік, який сидить на червоній вокзальній вазі, відстібнув свій протез (до коліна заввишки) з намальованими на ньому чорним черевиком і гарною білою шкарпеткою. Порожня всередині і горбкувата ззовні литка була, як і належить добропорядній литці, рожевого кольору. (Якщо вже відтворюєш людський образ, то навіщо повторювати Божі помилки?) У ній він тримав свій квиток. Рушник. Горнятко з нержавійки. Свої запахи. Секрети. Любов. Божевілля. Надію. Безустанну радість. Його друга, справжня нога — боса.

До свого горнятка він купив чаю.

Якась старша пані виблювала. Грудкувату калюжу. І пішла далі, з усім своїм життям.

Вокзальний світ. Людський цирк. У метушні хаотичної торгівлі туди приходить перепочити відчай. Там він поволі й черствіє, перетворюючись на байдужість.

От лише цього разу Амму і її двояйцеві близнюки стежили за всім цим не з вікна «плімута». І, стрибаючи та перекидаючись через голову у повітрі під куполом цирку, не мали страхувальної сітки, яка порятувала б їх від падіння.

«Пакуй свої речі і забирайся геть», — сказав Чако, переступивши розтрощені на друзки двері. З дверною ручкою в руці. Й Амму, хоч у неї тремтіли руки, так і не підвела очей від свого нікому не потрібного шиття. Бляшана коробка зі стрічками лежала відкрита в неї на колінах.

А от Рахель очі підвела. І глянула. І побачила, що Чако зник, а замість нього з’явилося якесь страховисько.

Товстогубий чоловік у свіжому білому вбранні і з пальцями у перснях