Арундаті Рой - Бог Дрібниць

Чоловік сестри Кочу-Марії, який працював у Коттаямі водієм сміттєвоза, за невелику винагороду двічі на тиждень приїжджав до Аєменема (його появу провіщував сморід коттаямських відходів, який висів у повітрі ще довго по тому) — залишити своячку без грошей і проїхати коло «плімутом», щоб не сідав акумулятор. Захопившись телебаченням, Крихітка-кочамма закинула заразом і машину, і сад. Два в одному.

З кожним мусоном старе авто вгрузало в землю щораз глибше. Немов кутаста, покручена артритом квочка, яка намертво вчепилася у яйця і не має жодного наміру коли-небудь з них злізти. Крізь спущені шини проросла трава. Рекламний щит «Райських маринадів і варень» прогнив наскрізь і провалився всередину, ніби понівечена корона.

Якась в’юнка рослина крадькома милувалася своїм відображенням у половинці тріснутого й поцяткованого брудними плямами дзеркальця, що дивом збереглося на водійських дверях.

На задньому сидінні лежав мертвий горобець. У салон він залетів через пробоїну у вітровому склі, спокусившись можливістю роздобути для свого гнізда шматок поролону з сидіння. А от вибратися звідти вже не зумів. Ніхто не помітив пташину, яка панічно билася об вікна авто, благаючи про допомогу. Так вона й випустила дух на задньому сидінні, задерши вгору лапки. Ніби жартома.

Кочу-Марія спала на підлозі у вітальні, скрутившись калачиком у миготливому світлі телевізора, який усе ще працював. Американські поліціянти якраз пакували до свого автомобіля хлопця-підлітка в наручниках. На тротуарі видно було плями крові. На поліційному авто мигала блимавка, завивала сирена. Якась змарніла жінка, можливо, хлопцева мати, злякано стежила за всім цим із затінку. Хлопець пручався. Верхню частину його обличчя на екрані спеціально зробили розмитою, щоб він потім не подав на телекомпанію до суду. Кров запеклася у нього на вустах і спереду на майці, де скидалася здалеку на червоний дитячий нагрудник. Закопиливши рожеві, як у немовляти, губи, він гарчав і шкірив зуби. Нагадував якогось вовкулаку. Вже з машини він знай верещав щось через вікно, в камеру.

— Мені п’ятнадцять, і шкода, що я — не зовсім чемний хлопчик! Шкода! Хочете почути зворушливу історію мого життя?

І він плюнув прямо в об’єктив. Слина забризкала лінзу і потекла по ній униз.

Крихітка-кочамма сиділа на ліжку у своїй кімнаті і заповняла дисконтний купон, який передбачав дві рупії знижки на нову півлітрову пляшку лістерину і подарункові сертифікати на дві тисячі рупій для Щасливих Переможців лотереї, яку проводила компанія.

На стінах і на стелі метушилися велетенські тіні дрібних комах. Щоб їх позбутися, Крихітка-кочамма вимкнула світло і запалила у чані з водою велику свічку. Вода у тому чані вже аж загусла від обвуглених комашиних тіл. Завдяки мерехтливому пломінцю свічки нарум’янені щоки і нафарбовані губи Крихітки-кочамми впадали в око ще більше. Туш розмазалася. Прикраси блищали.

Вона нахилила купон до світла.

Який засіб для полоскання рота ви зазвичай використовуєте?

«Лістерин», — написала Крихітка-кочамма тонким почерком, який з роками ставав усе менш розбірливим.

Вкажіть причини такого вибору.

Жодних вагань: «Пікантний смак. Свіжий подих». Дотепну, уривчасту мову телевізійної реклами вона вже засвоїла.

Далі треба було вписати ім’я та прізвище і збрехати про вік.

У графі Вид діяльності вона зазначила: «Декоративне садівництво (дипл.), Роч., США».

А тоді поклала купон у конверт з написом: «„Надійні медики“, Коттаям». Зранку його прихопить з собою Кочу-Марія, коли вирушить до міста, у чергову експедицію по булочки з кремом з пекарні «Бестбейкері».

Потому Крихітка-кочамма сягнула по щоденник у темно-бордовій палітурці, з ручкою у спеціальному гніздечку. Розгорнула його на сторінці за 19-те червня і зробила новий запис. Усе, як завжди. Ті ж самі слова: «Люблю тебе, люблю».

Цей запис повторювався на кожній сторінці. Вона мала вже цілу коробку, напаковану щоденниками з однаковісінькими записами. На деяких сторінках, щоправда, було не тільки це. Траплялися згадки про події того дня, списки запланованих справ, чіпкі фрази з улюблених телесеріалів. А проте й ці записи всі до одного починалися тими самими словами: «Люблю тебе, люблю».

Отець Малліґен помер від вірусного гепатиту чотири роки тому в одному ашрамі[60] на північ від Рішікеша. Покладені на вивчення індуїстських священних писань роки привели спочатку до теологічного зацікавлення, а потім і до навернення на нову віру. П’ятнадцять років тому отець Малліґен став вайшнавою. Послідовником Господа Вішну. Навіть переселившись до ашраму, він не припинив листуватися з Крихіткою-кочаммою. Писав їй щороку на Дівалі[61] і надсилав вітальну листівку на Новий рік. Кілька років тому прислав навіть світлину, на якій промовляв у релігійному таборі до групи овдовілих жінок, представниць середнього класу з Пенджабу. Вдови були всі у білому, з обмотаними паллу головами. Отець Малліґен був у вбранні шафранового кольору. Жовток, що звертається до моря варених яєць. Його волосся і борода посивіли, але були розчесані й доглянуті. Шафрановий Санта з ритуальним попелом на чолі. Крихітка-кочамма не вірила своїм очам. З усього, що він їй прислав, то була єдина річ, яку вона не зберегла. Її неабияк образило те, що він урешті-решт таки зрікся своїх обітів — проте не заради неї. Заради інших обітів. От наче розкриваєш комусь обійми — і бачиш, як той, кого так чекаєш, проходить повз, в обійми до когось іншого.

Смерть отця Малліґена ніяк не вплинула на щоденникові записи Крихітки-кочамми, адже, по суті, ніяк не вплинула і на його приступність для неї. Якщо вже на те пішло, то після смерті вона заволоділа ним так, як не володіла ніколи за життя. Тепер принаймні пам’ять про нього була таки її. Цілковито її. Несамовито, затято її. Цю пам’ять більше не треба було ділити з Вірою, не кажучи вже про суперниць та суперників — спершу черниць, а згодом розмаїтих садгу[62] (чи як вони там себе називають). Всяких-різних свамі[63].

Його відмову від неї за життя (м’яку і співчутливу, та все ж відмову) смерть нейтралізувала. Тепер, у спогадах, він обіймав її. Лише її. Так, як обіймає жінку чоловік. Коли отець Малліґен помер, Крихітка-кочамма зняла з нього ту безглузду шафранову халамиду і знову вдягнула в сутану барви кока-коли, яку так любила. (А у проміжку натішитись не могла тим худорлявим, запалим, христоподібним тілом.) Вона викинула геть його чашу для милостині, зробила йому педикюр і подбала про мозолисті індуські підошви, а тоді взула у давні зручні сандалі. Одне слово, знову перетворила отця Малліґена на того верблюда,