Ентоні Дорр - Все те незриме світло

Числа

Бомби союзників знищують залізничний вокзал. Німці висадили в повітря портові споруди. Літаки знай пірнають у хмари. Етьєн чув, що поранених німців звозять у Сен-Серван, що американці захопили Мон-Сен-Мішель, який лише за сорок кілометрів від них, що визволення — справа кількох днів. Він приходить до дверей пекарні саме тоді, коли мадам Руель їх відмикає. Вона проводить його всередину.

— Їм потрібні розміщення зенітних батарей. Координати. Вам це під силу?

Етьєн стогне.

— У мене Марі-Лор. Чому не ви, мадам?

— Я не розумію карт, Етьєне. Мінути, секунди, поправки. Ви все це знаєте. Усе, що вам треба зробити, — це знайти батареї, визначити координати й передати їх.

— Треба буде бродити навкруги з компасом і блокнотом. Іншого способу немає. Мене пристрелять.

— Їм необхідно отримати точні позиції гармат. Подумайте, скільки життів це зможе врятувати. І це треба зробити сьогодні. Подейкують, що завтра затримають усіх чоловіків у місті віком від вісімнадцяти до шістдесяти років. Що вони перевірятимуть у всіх документи й кожен чоловік призовного віку, будь-хто здатний брати участь в Опорі, буде ув’язнений у форті Насьональ.

Пекарня похитується; він попався в павутину; павутина обкручує його зап’ястя і щиколотки й тріщить, мов охоплений вогнем папір, із кожним його рухом. Щосекунди він заплутується все більше. Дзеленчить дзвоник, прив’язаний до вхідних дверей, і хтось заходить у магазин. Обличчя мадам Руель застигає, ніби вона опускає забороло, мов рицар.

Він киває.

— Добре. — Вона запихає йому під руку хлібину.

«Море полум’я»

У нього сотні граней. Знову й знову вона його бере, тільки щоб відразу ж покласти назад, наче він обпікає їй пальці. Арешт її батька, зникнення Убера Базена, смерть мадам Манек — чи може цей один камінь спричинити стільки бід? Вона чує хрипкий, пропахлий вином голос доктора Жефара: «Може, королеви танцювали всю ніч, маючи його на собі. Може, за нього велися війни».

«Володар каменя житиме вічно, але доки триматиме його в себе, на всіх дорогих його серцю людей нескінченним дощем сипатимуться нещастя».

Речі — це просто речі. Історії — це просто історії.

Безсумнівно, німець шукає саме цей камінь. Вона мала б відчинити віконниці й викинути його на вулицю. Віддати його комусь іншому, будь-кому. Потай винести його з дому й викинути в море.

Етьєн піднімається драбиною на горище. Вона чує, як він ступає по мостинах над нею й умикає передавач. Марі-Лор кладе камінь у кишеню, бере будиночок із моделі й перетинає коридор. Але зупиняється, не дійшовши до гардероба. Напевно, її батько вірив у те, що цей камінь — справжній. Якщо ні, то нащо було робити таку складну коробку із загадкою? Нащо тоді було залишати його в Сен-Мало, якщо не боятися, що камінь конфіскують під час зворотної подорожі? Нащо тоді залишати її?

Напевно, він на вигляд схожий на блакитний діамант вартістю двадцять мільйонів франків. Принаймні, у це повірив Papa. І якщо він на вигляд справжній, що зробить із ним дід, коли йому показати? І сказати, що його треба викинути океан?

Вона чує хлопчачий голос із музею: «Коли востаннє ти бачила, щоб у море викидали п’ять Ейфелевих веж?»

Хто з власної волі з ним розлучиться? А прокляття? Що, як воно не вигадка, а Марі-Лор передасть камінь діду?

Але ж проклять не існує. Земля — це магма, континентальна кора й океан. Гравітація і час. Хіба ні? Вона стискає кулак, заходить у свою кімнату і кладе камінь назад у будиночок. Ставить на місце три планочки на даху. Повертає димар на дев’яносто градусів. Опускає будиночок собі в кишеню.

* * *

Далеко за північ настає розкішний приплив; велетенські хвилі розбиваються об підніжжя фортечних мурів; море зелене, насичене киснем, укрите сіткою бурхливих, пінявих, залитих місячним світлом хвиль. Марі-Лор виринає зі сну й чує, як Етьєн стукає у двері її спальні.

— Я йду з дому.

— Котра година?

— Майже світанок. Я лише на годинку.

— Чому тобі треба йти?

— Краще тобі не знати.

— А як же комендантська година?

— Я хутко. — І це каже її дід, який за чотири роки їхнього знайомства нічого не робив хутко.

— А що, як почнеться бомбардування?

— Уже майже світанок, Марі-Лор. Я маю йти, доки ще темно.

— Вони цілитимуть у будинки, діду? Коли прийдуть.

— Ні.

— Це швидко закінчиться?

— Не встигнеш й оком змигнути. Спи, Марі-Лор, а коли прокинешся, я вже буду вдома. Ось побачиш.

— Можна, я тобі трохи почитаю, раз прокинулася? Ми вже так близько до закінчення.

— Коли я повернуся, почитаємо. Закінчимо книжку разом.

Вона намагається заспокоїти думки, уповільнити дихання. Намагається не думати про будиночок, що тепер лежить у неї під подушкою, і страшний тягар у ньому.

— Етьєне, — шепоче Марі-Лор, — ти коли-небудь шкодував, що ми сюди приїхали? Що наче звалилися на голову, і тобі з мадам Манек довелося за мною наглядати? Ти коли-небудь почувався так, наче я принесла у твоє життя прокляття?

— Марі-Лор, — відповідає він без вагання. Етьєн стискає її руку обома долонями. — Ти найкраще, що було в моєму житті.

Арешт Етьєна Леблана

Етьєн почувається незвично добре, вийшовши надвір; він почувається сильним. Він радий, що мадам Руель доручила йому це останнє завдання. Він уже передав координати однієї зенітної батареї — гармати, що стоїть на фортечному мурі позаду «Бджолиного готелю». Йому лише треба визначити місце розміщення ще двох. Знайти дві відомі точки — він вибере соборний шпиль і сусідній острів Птіт-Бе, а тоді вирахувати координати третьої, невідомої. Простий трикутник. Йому є на що відволіктися від своїх привидів.

Він звертає на рю д’Естре, огинає коледж, прямує до алеї за «Готель-Дью». Ноги в нього як у молодості, легка хода. Навколо ні душі. Десь за туманом встає зоря. Передсвітанкове місто тепле, запашне й сонне, будинки по обидва боки вулиці здаються майже нематеріальними. На якусь мить у нього таке відчуття, наче він іде проходом широкого вагона потяга, у якому всі інші пасажири сплять, і цей потяг плавно їде крізь темряву в бік міста, всипаного вогнями: сяйливі арки, мерехтливі башти, розквітлі феєрверки.

Коли він наближається до темного валу фортечних мурів, із чорноти до нього шкутильгаючи підходить чоловік в однострої.

7 серпня 1944 року

Марі-Лор прокидається під безперервні постріли важкої артилерії. Вона перетинає сходовий майданчик, відчиняє гардероб і через сорочки, що в ньому висять, кінчиком ціпка дістає до дверей у задній його стінці й тричі стукає. Тиша. Потім вона спускається на п’ятий поверх й стукає у двері Етьєнової кімнати. Його ліжко порожнє й холодне.

Його немає ні на другому поверсі, ні на кухні. Гвіздочок за дверима, на який мадам