Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

був приємно здивований і дуже зрадів, зустрівши тут зондерфюрера Долла, — нотує в щоденнику його автор. — Ми привіталися, як добрі приятелі».

Як видно далі з цих нотаток, Бізанц влаштував побачення зовсім не для розваг. Він доручив своєму відданому агентові зв'язатися з ватажками диверсійних псевдопартизанських загонів бандерівців (так званої УПА), щоб зібрати в них відомості про дислокацію радянських партизанів і взагалі про всіх незадовелених «новим порядком». Як тільки Пецюра разом із жовтоблакитниками виконав це завдання, Долл послав каральну експедицію в села: Монастирець, Дубровка, Лютинка, Тартак, Буянів, Мельнич та інші. Карателі заарештували сотні мирних жителів, запідозрених у сприянні партизанам, і над десятками з них вчинили жорстоку розправу. Коли пізніше жителі Дубровки Жидачівського району на Львівщині розкопали братську могилу загиблих, щоб поховати їх з почестю, то майже в кожної жертви фашистського терору виявили на шиї так звані удавки з ремінця чи мотузки. Красномовна деталь: націоналістичним бандитам з «корпусу» Долла і оунівцям притаманний був один «почерк». Не дивно: адже й «школу» пройшли одну.

Долл особисто подякував Пецюрі, подарувавши йому багатозарядний «маузер», з якого він і відстрелювався, намагаючись пізніше перейти кордон.

А між цією зустріччю шефа з Пецюрою і відплатою, яка настигла його в лютому 1948 року, лежала банальна для таких як він, історія. Тікаючи під натиском радянських військ із західних областей України, абверівці вливали залишену ними агентуру в ОУН. Богдан Пецюра став у бандерівців одним з керівників «надрайонкого проводу СБ». Дарованим «маузером» та удавкою підтримували він і йому подібні терористичну дисципліну в «боївках» — бандитських групах. Та незабаром навіть шалений терор есбістів перестав допомагати жовто-блакитним провідникам. Значна частина учасників банд УПА була перебита самими колгоспниками, які створили загони «яструбків». Інша частина, зрозумівши, що головний провід ОУН запродався іноземним розвідкам і примушує їх, недобитків, зраджувати Батьківщину прийшли з повиною і склала зброю. Зрештою, Пецюра лишився один. Голодний тинявся він ночами по глухих дорогах, відбираючи під загрозою зброї в одиноких подорожніх усе, що могло йому знадобитися. Та зрештою, не наважувався вже й на грабіж. Боявся видати район свого перебування. Жив дрібними крадіжками.

Морози остаточно допекли. Вирішив перейти кордон і добратися до штаб-квартири Бандери в Мюнхені. А там видно буде. Мабуть, для звіту прихопив з собою щоденник, в якому вів облік своїх «подвигів». Але слугу двох панів: Канаріса і Бандери — настигла куля прикордонника.

Та не всіх досягло ще правосуддя своїм мечем. Дехто разом з окупантами втік за кордон, шукаючи нового грошовитого господаря. Інші, натягнувши машкару, позалазили в різні щілини. І чекісти, виконуючи волю народу і Закон, невтомно продовжують пошук.

Нитка, яка вела через Пецюру до Долла, обірвалася. Але в руках слідства лишався Лук'янов — кінчик іншої нитки. Теж досить довгої.

Першою сторінкою в досьє Лук'янова лежало повідомлення Астрова:

«У січні 1943 року до «корпуса», на посаду командира 3-го дивізіону, зарахований зрадник Вітчизни Лук'янов Єрмак. Псевдо: «Герман Михайлович». Народився в станиці Еркетинська Дубовського району Ростовської області. Під час бою дезертирував з лав Червоної Армії й завербувався в створений гітлерівцями «Туркестанський легіон». Особистий друг начальника штабу «корпусу» Санчира Конокова, з яким учився в Башан-тівському сільськогосподарському технікумі. З самого початку служби ворогові брав участь у знущаннях з мирного населення, масових вбивствах жінок, стариків, дітей, військовополонених».

У міру можливостей (насамперед передається оперативна розвідувальна інформація) Астров веде лік варварським злочинам Єрмака Лук'янова.

Дорога й небезпечна для життя розвідника кожна адить нелегального радіозв'язку. Кожне слово доводиться шифрувати. Тому не лишається місця для виявлення емоцій. Повідомлення гранично лапідарні. Голі, якщо можна так сказати, факти:

«У селі Платово Неклиновського району Ростовської області за наказом і участю Лук'янова після довгого знущання вбито місцеву жительку К. Пройдакову. Її немовляті розпороли живіт, а потім багнетом прип'яли тіло дитини до підлоги».

І ще одна вузенька стрічка паперу, вшита у досьє:

«У райцентрі Казанка Миколаївської області карателі третього дивізіону під командуванням Лук'янова після тривалих нелюдських знущань, ґвалтувань розстріляли шістдесят жінок і чоловіків, звинувативши їх в опорі окупантам. Особливою жорстокістю відзначився Лук'янов».

Через десятки населених пунктів Приазов'я, Дніпропетровщини, Миколаївщини, Кіровоградщини тягнеться слід цього фашистського вовкулаки. І на всьому шляху — попіл пожеж, могили закатованих радянських патріотів, партизанів та їх родин, навіть малюків, які не навчилися вимовляти слово «мама».

Багато років ідуть чекісти цим слідом, розшукуючи серед інших катів і Лук'янова. Та він наче крізь землю провалився.

Де ж, якими манівцями блукав каратель майже чверть століття?

«Герман Михайлович» мав після війни достатньо часу, щоб придумати легенду на випадок арешту, В його викладі слідчому вона виглядає так: «Служив рядовим у карній поліції. Коли німці під натиском Червоної Армії відступили на захід, я, побоюючись відповідальності, втік з ними. Якщо є на моїх руках кров, то лише кількох дрібних базарних злодіїв. Для них я справді не шкодував зуботичин. Та навіть цим узяв на душу великий гріх, бо буддійська релігія, до прихильників якої належу, забороняє вбивати навіть комаху. Після війни опинився в Західній Німеччині, в таборі для переміщених осіб. Звідти поїхав до Бельгії і став мирним обивателем».

— З якою ж метою приїхали ви до Союзу РСР? — зацікавився слідчий.

— Нестримно потягло в рідні місця. Виклопотав собі закордонний паспорт і прибув як турист. А ви що, пан слідчий, хіба проти туризму? — перейшов у наступ Лук'янов.

— Я за, — посміхнувся слідчий. — І сам люблю помандрувати.

— За що ж мене затримали?

— З вбивство радянської громадянки Пройдакової та її дитини.

— Пройдакова? Навіть прізвища такого ніколи не чув!

— Можливо! Не завжди вбивця вимагає у своєї жертви анкетних даних…

На першому допиті про Лук'янова, звичайно, знали далеко не все. Але його участь у вбивстві К. Пройдакової та її дитини було встановлено. Коли «турист» їздив по краях, які мав нахабство називати рідними, до працівників органів безпеки звернувся похилого віку чоловік. Переступивши поріг відділу КДБ, він повідомив, що випадково зустрів людину, яка була фашистським карателем. Цей садист намагався зґвалтувати Пройдакову, а коли та почала чинити опір, по-звірячому вбив її, а потім приколов до підлоги багнетом її немовля.

— Як його прізвище?

— Хіба він говорив!

— До якого карального органу окупантів належала команда,