Джон Гришем - Фірма

Худорлявий, засмаглий, коротке чорне волосся укладене назад. Замовив собі червоного вина.

— Як там мій друзяка Джой Моролто? — з досконалою сліпучою усмішкою запитав він.

— Чудово. А як поживає пан Палумбо?

— Дуже хворий і з дуже кепським настроєм. Як завжди.

— Передай йому найщиріші вітання.

— Звичайно.

Підійшла офіціантка й загрозливо поглянула на рівень у пісочному годиннику.

— Лише вино, — мовив Тубертіні. — Я нічого не їстиму.

Лазаров заглянув до меню й подав їй.

— Соте з риби і ще келих вина.

Тубертіні озирнувся на своїх людей в авто. Здалося, що вони там дрімають.

— Ну, як справи в Чикаго, все гаразд?

— Нічого такого. Нам просто потрібна невелика інформація, ось і все. Ми краєм вуха почули, звісно, без підтвердження, що у вас там у самому серці Бюро є одна надійна людина, з тих, хто наближений до самого Войлеса.

— Якщо й так, то що?

— Нам від нього потрібна деяка інформація. У Мемфісі ми маємо невеличку філію, і федерали до біса наполегливо стараються туди дістатися. Маємо підозру, що один із співробітників може на них працювати, а зловити не видається можливим.

— А як ви його викриєте?

— Тоді виріжемо печінку з нього й згодуємо пацюкам.

— Невже так серйозно?

— Надзвичайно серйозно. Щось мені підказує, що федерали добираються до нашої маленької фірми, й це примушує нервувати.

— Скажімо, його звати Альфред, і він дуже близький до Войлеса.

— Окей. Нам від Альфреда потрібна проста відповідь. Ми маємо знати: так чи ні. Чи працює наш співробітник на ФБР?

Тубертіні дивився на Лазарова й пив вино.

— Альфред — спеціаліст з простих відповідей. Він якраз надає перевагу вибору між «так» чи «ні». Ми двічі користувалися його послугами, коли були вирішальні моменти, обидва рази стояло перед нами одне: чи присутні в тому чи іншому місці федерали? Він гранично обережний. І ще, не думаю, що він надасть багато деталей.

— Він надійний?

— Так.

— Тоді він справді зможе нам допомогти. Якщо відповідь буде позитивна, тоді ми й відповідно діятимемо. А якщо ні, то співробітника спускаємо з гачка і ведемо звичні справи.

— Альфред дуже дорогий.

— Я цього й побоювався. Скільки ж?

— Та-ак, він уже в Бюро шістнадцять років. Зробив кар’єру. Ось чому він діє так обережно — має що втрачати.

— Скільки?

— Пів мільйона.

— Чорт!

— Ну, звісно, за послугу ми візьмемо свою частку. І взагалі, Альфред — наша людина.

— Візьмете частку?

— Насправді небагато. Більшість піде Альфреду. Знаєш, він щодня розмовляє з Войлесом. Його кабінет через двоє дверей.

— Гаразд, ми заплатимо.

Тубертіні переможно сяйнув усмішкою, посмакував вино.

— Я думаю, що ти збрехав, Лазаров. Ти сказав, що якась невеличка філія у Мемфісі. Це ж неправда, так?

— Ні.

— То як називається та філія?

— Фірма Бендіні.

— Донька старого Моролто одружилася з Бендіні.

— Оце й воно.

— І як звуть співробітника?

— Мітчелл Мак-Дір.

— На все може піти два-три тижні. Сама зустріч з Альфредом — то великий захід.

— Добре. Просто не баріться з цим.

27

Дуже незвично для дружин персоналу було з’являтися в тихій маленькій фортеці на Фронт-стріт. Їм-то говорили, що завжди раді були бачити, але дуже рідко запрошували. Тож без запрошення й без попередження через парадний вхід до адміністратора підійшла Еббі Мак-Дір. Вона заявила про те, що їй терміново необхідно побачитися з чоловіком. Адміністраторка зателефонувала на другий поверх Ніні, й та швидко за лічені секунди опинилася внизу й тепло привітала дружину свого начальника. Про Мітча сказала, що він на зустрічі. А Еббі відповіла, що він завжди на клятих зустрічах, тож витягай його звідти! Вони швидко пішли до кабінету; Еббі зачинила двері й стала чекати.

А Мітч саме був свідком чергового хаотичного від’їзду Ейвері. Секретарки наштовхувалися одна на одну, пакуючи портфелі, а бос кричав по телефону. Мітч із діловим нотатником у руках сидів на дивані й спостерігав за всім. У партнера була запланована дводенна поїздка на Каймани. П’ятнадцяте квітня за календарем вважалося датою пожежних авралів. І банки всі наче змовилися, наблизилися якісь критичні терміни. А Ейвері все торочив, мовляв, це все робота й робота.

Про поїздку він вже п’ять днів говорив, і боявся, і проклинав. І все одно говорив, що вона неминуча. Він полетить на «Лірі», а секретарка сказала, що літак вже чекає.

«Та напевне, що чекає з вантажем з готівкою», — подумав Мітч.

Ейвері пошпурив слухавку. Вхопив пальто. У двері ввійшла Ніна й втупила погляд у Мітча.

— Містере Мак-Дір, тут ваша дружина. Каже, ніби щось термінове.

Шум раптово стих. Він нерозуміюче дивився на Ейвері. Секретарки завмерли.

— Що ж таке? — встаючи, мовив він.

— Вона у вашому кабінеті, — сказала Ніна.

— Мітчу, я маю рушати, — сказав Ейвері. — Зателефоную завтра. Сподіваюся, що все гаразд.

— Авжеж.

Він мовчки пішов за Ніною до кабінету. Еббі сиділа за його столом. Він зачинив і замкнув двері. А тоді придивився до дружини.

— Мітчу, я маю поїхати додому.

— Чому? Що там сталося?

— Мій тато щойно подзвонив до школи. В мами в одній з легень знайшли пухлину. Завтра операція.

Він глибоко зітхнув.

— Мені дуже шкода, — її не торкався. Еббі не плакала.

— Я повинна їхати. У школі вже написала заяву про відгул.

— На який період? — прозвучало запитання якось нервово.

Вона дивилася повз нього, на Стіну Его.

— Я не знаю, Мітчу. Нам варто трохи часу провести порізно. Я багато вже від чого стомилася, і мені потрібен час. Я гадаю, так буде краще для нас обох.

— Давай це обговоримо.

— Ти занадто зайнятий для розмов, Мітчу. Я вже шість місяців намагаюся поговорити, та ти ж мене не чуєш.

— На скільки ти їдеш, Еббі?

— Я не знаю. Гадаю, це залежатиме від мами. Хоча ні, це залежатиме від багато чого.

— Ти, Еббі, мене лякаєш.

— Я повернуся, обіцяю тобі. Коли — не знаю. Може, за тиждень. Може, за місяць. Я маю багато чого обдумати.

— Місяць?

— Я не знаю, Мітчу. Мені потрібен час. І я повинна побути з мамою.

— Я сподіваюся, з нею все гаразд, правда, — запевняю тебе.

— Знаю. Я зараз