Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

- Хто ти? – спитала Мілана, дивлячись на зображення, - як таке можливо?

- Все просто, - дівчина почула відлуння голосу відображення, що підіймалось знизу догори, наче через трубу, - я Аналім, а ти Мілана, - дівчина не одразу зрозуміла, що відображення назвала себе ідентичним іменем, лише сказаним навпаки, тобто з кінця, - ну і хочу сказати, що в тебе виникла проблемка.

- Яка ж у мене проблемка? – Мілана вже не боялась, але все одно було трохи моторошно, - Я б сказала, що в мене їх ціла купа.

- Так, так, - Аналім відмахнулась рукою, - це зрозуміло. Ліс, табір, вартові і так діла, - вона зробила паузу та хитро всміхнулась, - та штука, що в тебе в спині – не дає тобі вийти.

- Ти щось знаєш про це? – спитала Мілана, відчувши надію, - як мені повернутись? Чи як мені витягти цю штуку?

- Зараз, чекай, - Аналім показала рукою перед собою, потім розвернулась та зникла, залишивши Мілану з зорями.

Зображення не поверталось, від чого Мілана знову відчула сум. Їй стало трохи холодно, вона почала розтирати плечі руками. Вітру не було, як не було чути будь-що живе. Чим довше Мілана лишалась в цьому світі, тим більшевідчувала безнадію, вона втрачали сили, вона відчувала, що навіть втрачає розум. Подивилась навколо, все наче намальоване, зупинилось, як наче хтось кнопку натиснув «Стоп».

- Агов, - крикнуло відображення, махаючи руками, - ти там гав ловиш? Я тут стараюсь, а ти вже забула за мене.

- Ні, ні в якому разі, - відповіла Мілана, подивившись вниз, - я тут, уважно слухаю тебе!

- Є дві новини, - спокійно відповіла Аналім, - одна хороша, інша погана. З якої почати?

- Прямо, як в анекдоті, - сумно всміхнулась Мілана, - почни спочатку з хорошої новини, - вона зробила паузу, а потім додала, - будь-ласка.

- Добре, - Аналім підперла каміння та опустилась нижче, - хороша новина – я тобі нічого не скажу, - відображення засміялось, закрило очі та одразу подивилось на Мілану зеленими очима, - це була Аринка, - чекай, чекай, - вона побачила, що Мілана чортихнулась та хотіла вже йти геть, - послухай погану новину! Погана новина – ти нікуди не зможеш дітись з нашого світу. Його особливість в тому, що він поглинає все з живої істоти, - вона зробила паузу, - ти саме жива. Може годину, може дві, а може й місяць. Ти будеш тут нудьгувати та вмирати. Потім, бабах! – вона розвела руки, - ти зникнеш! От і все рішення.

Мілана відчула сльози на очах та закричала. Вона відскочила від криниці та кинулась вниз до дерева. Страх та паніка накрили її з ніг до голови, вона хотіла ридати, закрившись десь в куточку. «Лишіть мене одну!» - дівчина закричала в думках. «Ти навіть не можеш уявити, на що я здатна» - одразу почувся голос Аринки в голові. Мілана схопила голову руками, почала тягнути волосся, стискати в кулаки та виривати. Знову закричала, намагаючись заглушити голос Аринки в голові. Це божевілля! Несподівано, Мілана впала на землю, тримаючи руки на волоссі. Вона відчула, що все навколо почало біліти. Їй було неймовірно погано, голова почала розколюватись на дві частини. Одразу, почав пекти шрам на спині.

​Як тільки все навколо поринуло в туман, дівчина перестала рухатись, провалюючись в безодню. Спочатку було страшно, потім прийшла апатія. «Мені байдуже» - останнє, що подумала Мілана, відпустивши руки від голови.

Дівчину труснуло, але вона відчула, що стоїть на ногах. Темрява розійшлась, яскравість стала звичайною, туман розійшовся. Мілана стояла у себе в квартирі, у вітальні. Мамо й тато сидять, дивляться телевізор. Тато як завжди випросив подивитись фільм, який бачив вже сотні раз. Мама читає книгу, поглядаючи на фільм, незадоволено щось бурмоче під носа.

Раптом, з коридору вийшла Джесі, вона йшла собі в сторону балкону, але зупинилась та почала махати хвостиком. Мілана одразу кинулась до батьків, заплакала, почала звертатись до них. Вона торкалась кожного, відчувала тепло  На превеликий жаль, мамо й тато наче не відчували доньку, не бачили її. «Знову фокуси Аринки?» - Мілана відскочила на декілька кроків, підперши телевізор спиною. Тато дивився крізь неї, наче вона взагалі не заважала, її тут не було.

Джесі, що деякий час стояла на місці, почала нявкати та ходити кругами. Мілана підійшла до кішки, опустилась на коліна та погладила кішку. Як тільки вона торкнулась Джесі, тварину наче вдарили блискавкою. Вона зашипіла та відскочила в сторону. Мама одразу кинулась до Джесі, почала заспокоювати. «Рідненька, що трапилось? Ти наче привид побачила» - всміхнулась мама. Тато насупився та зробив гучність більше, йому заважали дивитись улюблений момент.

Мілана підійшла до мами з кішкою, простягнула руку. В цей момент, Джесі почала вириватись з рук та знову зашипіла. «Батьки мене не бачать, але Джесі відчуває мене» - дівчина була впевнена в цьому. Вона відійшла в сторону, щоб всі заспокоїлись. Мілана звернула увагу, що зараз вона вдома, вона бачить всі кольори, хоч надворі було видно вечір. Не було сутінок. Вона потрапила в свій світ? Але у вигляди привида? Від цих думок, Мілана відчула тремтіння в руках. «Як же мені повернутись?» - подумала дівчина, але одразу напружилась, зрозумівши, що Аринка може читати її думки.

Дівчинка з зеленими очима не відзивалась, не коментувала. «Може це витівки Кості?» - прийшло в голову дівчини, згадуючи ілюзію з містечком. Але там не було людей. Костя та Аринка самі можуть перевтілюватись, але зараз в кімнаті троє, а демонів всього двоє. Дивно.