Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Кать, щось турбує? ниє чи болить?

Дівчина негативно дуже обережно похитала головою:

– Ні, все добре. Живіт тільки трохи, – і переключилася на інше. – Ми робили все точно, як ви написали...

– Це добре. Ми ще поговоримо з цього приводу. Як апетит?

– Звірячий, – дівчина зніяковіла, – але я їм потроху, мама придумала, як треба їсти, щоб не було проблем через тривалий голод. Сьогодні їм легкий і дуже рідкий супчик, завтра вже спробую картоплю. Мама накупила всякого... Але мені поки що не все можна... Дякую вам… – Дівчина зніяковіло замовкла. А Макс зробив вигляд, що пропустив повз вуха її останні слова.

– Ви обидві просто молодці, давайте пити чай?

– Так, давайте, я зараз чайник поставлю. -підхопилась Марія Миколаївна.

Поки вона ходила Катя мовчала. Він же її не квапив. Чайник закипів, чай було заварено, біля дивана, ближче до Каті, стояв невеличкий столик, туди, на білу вишиту серветку й поставили заварник, цукорницю і три чашки. Посмакувавши чаю, Максу подобалося саме так ставитися до чаювання, він запропонував:

 – Я так розумію, що пропозиція розслабитися не допоможе, – він усміхнувся, старанно вливаючи в емоційний фон доброзичливість, довіру, щирість. – Тоді я розповідатиму, а ви підхоплюйте. Мене звати Максим. Тебе, Катю, я знаю вже деякий час, я часто заходив у той магазин, де ти працювала. Якщо пам’ятаєш, у нас навіть була ситуація, щось там у тебе не спрацювало в касі... довго вийшло. Я тобі вчора про це говорив теж. Ще з інших приводів ми там зустрічалися, але ти, напевно, не запам’ятала мене серед усієї маси народу.

– Ні, я пам’ятаю, – дівчина кивнула, – тоді чек чомусь не пробився, довелося все переробляти, я ще погано вміла, ось і вийшло дуже довго. І вас я запам’ятала теж, – вона зніяковіла ще більше…

– Загалом, щоб не ходити навколо, скажу так – схоже, що заходив я якраз того дня, коли тебе вигнали з роботи. Я бачив того хлюста разом із керуючим, вони щось обговорювали, а потім покликали тебе. Я так думаю – тобі запропонували щось недобре, ти не погодилася, і все – тебе вигнали.

– Майже, – тихо, практично пошепки сказала Катя, і винувато подивилася на маму, – керуючий сказав, що зі мною хоче поговорити якась людина, і вийшов із кабінету... зайшов той... – вона спохмурніла ще більше і стиснулася…

– Можеш не продовжувати, і так усе зрозуміло, це все для нормальної жінки й так не приємно, а тобі так і потрійно. Ти йому врізала?

– Вазою, по голові…

– Катруся... чому ж ти мені не сказала? – Марія так і завмерла з чашкою в руках, не відриваючи схвильованого погляду від доньки.

– Це нічого б не змінило, мамо... а нам так потрібні були гроші... Я все сподівалася, що вони відчепляться. А вони... вони – Катя пригнічено замовкла.

– Розумієте, Максиме, – Марія Миколаївна говорила, дивлячись кудись за вікно в темряву, – так вийшло, що живемо ми самі. Я вчителька у школі, зарплата там невелика, донька ось виросла, думали – буде вступати до університету... На бюджет не пройшли, ось вона і вирішила йти працювати. Але в нас усе було добре, – тут вона повернулася до гостя і з палким запалом продовжила, – нам достатньо, до розкоші ми не звикли, от і виходило навіть щось відкласти. Ми вам повернемо гроші, тільки трохи пізніше, Катя одужає трохи, я вийду на роботу…

– Шановні й прекрасні пані, вибачте за деяке хамство, але я вас обох переб’ю. Я дуже хочу, щоб ви перестали поводитися зі мною як із принцом-рятівником. Ну так вийшло, що я міг вам допомогти. Просто міг і все. Я спробував – вийшло. Зараз я бачу, що процес одужання йде повним ходом, не вистачає тільки часу і гарного харчування. Думаю, що за тиждень усе буде зовсім добре, а за місяць ми знову побачимо квітучу вродливу дівчину, незважаючи на те, що надворі скоро зима. Я не знаю, що вам ще сказати. Просто розслабтеся і живіть. Як я вже говорив Каті – ви нічого не винні. Мені завжди хотілося, щоб люди, подібні до вас, ставали друзями, щоб можна було приходити на свята або просто будь-якої миті, і всі були одне одному щиро раді. Гроші не роблять людей щасливими, хоча й позбавляють багатьох проблем. Я вас дуже прошу – залиште тему про те, як ви мені вдячні, і як будете намагатися віддати гроші максимально швидко…

– Але ми й справді дуже вдячні... – сьогодні вранці я прокинулася в кріслі й дуже злякалася. Учора швидку довелося викликати, Катрусі ставало дедалі гірше, а я проспала всю ніч... Забігла в кімнату, а вона сидить... сама сидить, розумієте! і посміхається... Посміхається, розумієте? Для матері, яка молила Бога щохвилини, щоб він допоміг її дитині, побачити її посмішку та радісні очі – це вже диво Боже... а ви кажете – не дякувати. Я на коліна готова стати перед вами…

– Ні! – Макс квапливо виставив уперед руку, – не треба цього. Я цілком розумію ваші почуття... але зрозумійте і ви мене – якщо ви думатимете, що винні мені все життя, і почнете намагатися дякувати за кожен подих, я просто не зможу з вами спілкуватися. Ну як мені приходити до вас, якщо це буде не дружня прихильність, а поклоніння якесь? Не треба на коліна... я вас дуже прошу... Цілком достатньо, якщо дівчина цьомкне мене в щічку кілька разів... звісно, з дозволу мами!!!

Жінки розсміялися, сміх в обох був дуже схожий, тільки в старшої були глибші оксамитові нотки, а молодша була дзвінка, наче дзвіночок, але видно було, що сміятися від душі вона поки що не може.