Віолетта Котова - Серденько Змія, Віолетта Котова

Олег

 Поки дівчата усамітнилися у своїх власних справах я теж не втрачав часу, вислизнув непомітно на вулицю на перекур, так, щоб мати не помітила. Погомонів трохи з хлопцями, суто в чоловічій кампанії, згодом, коли повернувся, підмітив, що майже всі були на своїх місцях, окрім Юлі. Не подумавши на друга, я одразу захвилювався, раптом їй стало зле, або щось сталося. Від цієї думки, навіть здалося, що голова запаморочилася, та я швидко прийшов до тями й мав намір іти її шукати. Не встиг навіть піднятися, у залі з’явився Кирило, він виглядав дуже веселим, а в руках тримав білий черевичок Юлі. Пояснення стали б зайвими, я одразу скумекав що до чого, і він одразу ж підтвердив мої здогадки.

- Ну, що наречений? А де ж дружину загубив, га? – він зухвало посміхався та починав мене трохи бісити, хай там як, а я не забув, що в нього колись були стосунки з Юлею, це назавжди відклалося в моїй пам’яті. – Погано дивишся за своїм скарбом, друже! От його і вкрали! Що ж ти такий неуважний! – піджартовував він.

 Бісики промайнули в моїх очах. А раптом це не гра?! А як вони ще й досі щось відчувають одне до одного… Та ні, не може бути! Але пригадуючи, як Юля його сильно кохала, турбувалася про нього… Серце защемило, як це можливо! Ні, це нісенітниця, не може бути. А він все продовжував говорити.

- Хочеш отримати свою дружину назад? – я автоматично хитнув головою, хоча вже скрутив пальці в кулаки під столом. Може це й жарт, але ми так не домовлялися, я нікому не давав дозволу чіпати моє, навіть якщо це не по-справжньому, а просто гра. – Тоді подивимось, що ти ладен віддати за своє серденько! – ні, ну це вже зовсім перебір!

  Я помічав зацікавлені обличчя гостей, які з інтересом спостерігали за подіями, що стрімко розвивалися. Я не втримався, встав та випростався у весь зріст, якби міг то й знову б стукнув цього дружбана, щоб зрозумів, що до чужого тягнути свої лапи заборонено! Кирило схоже не розумів, що з кожним його словом я все більше грівся і от-от мав скипіти… Я більше його не слухав, лиш натиснув декілька разів на екран телефону й сховав у кишеню, спостерігаючи за діями Кіра. Спочатку він пропонував мені викупити у нього білий черевичок за гроші.

- Так ти грошей хочеш? Так?

- Так! Чи вистачить їх у тебе?! Навіть не знаю, за такий скарб! Впізнаєш черевичок? Приміряти не потрібно?

 Я лиш похитав головою в різні боки, звісно я бачив, що це саме її взуття, без сумнівів. Але Кирило трохи не продумав правила гри, а за своє я платити не збирався. Поки він розпинався над сумою, до приміщення блискавично влетіло десятеро озброєних до зубів хлопців одягнених в поліцейську форму та балаклави.

- Стояти! Не рухатися всім! – вигукнув гучно один із них. Дехто з гостей насправді перелякався, але Кирило надумав смикатися, як один з вояк швидко поклав його на підлогу. – Руки за голову! Обличчям в підлогу! – Кирило ржав, але послухався. Я тим часом підійшов до них, присів навчіпочки біля нього.

- То як, багато вторгував? Я не звик ділитися своїм, і платити за своє не буду! А щодо іншого боку питання, то якщо буде потрібно й життя віддам, друже.

- Олег! Що тут відбувається?! – в зал повернулася Юля, та з подивом дивилася на мене.

- Нічого, серденько! Ми тут граємося у поганих хлопчиків, все добре, не хвилюйся. - я випростався та подав Кіру руку, він вклав свою, встав з підлоги та подивився на мене.

- Тепер я буду спокійним, Юля в надійних руках. Все ще почуваю себе винним.

- Забудь, друже! І вона вже забула. – ми обнялися та поплескали одне одного по плечах.

- Гарно натаскав їх. – показав пальцем собі за спину. – Красавці. – він пішов тиснути їм руки, а я вхопив свою дружину за руку, вкотре обіймаючи.

- Олег! – почув суворий голос власної матері. – Нумо іди сюди! – вона відвела мене у бік до вікна, де стояв невеликий диванчик на якому сидів тато. Я звісно пішов не один, руку Юлі не випустив, змушуючи її рухатися за мною.

- Сину! – почала вона. – Що ти ще від нас приховуєш?

- Нічого. – відповів спокійно, але розумів, що вони здогадалися.

- Не бреши! – прошипіла вона. – Юля, а вам не соромно?! Ну хоч Ви б нам правду сказали. – Юля лиш розгублено кліпала очима.

- Що таке, мамо?

- Що в тебе з ногами? Я бачу, що твоя хода змінилась. Ще й кульгаєш!

- Так помітно?! – почав думати, що мені ніхто нічого про ходу не казав із ввічливості.

- Я твоя матір! Звісно я все помічаю!

 Що було робити, глянув на Юлю, потім на батька, зітхнув та підняв штанину брюк, демонструючи залізо замість живої плоті.

- Господи?! – вигукнула мама та вхопилась за голову, батько різко піднявся, хапаючи її під руку. – Це що таке?! Олеже, синку мій! – вона почала ридати, хитати головою, коротше робити те, що я ненавидів.

- Нога, що ще? Чи не видно! Мамо! – гарчав я. – Тому й не казав, бо не хотів оцього всього!

- Та хіба ж так можна, га? Дитино!

- Я вже давно не дитина! Заспокойся. Як бачиш, це мені не заважає жити нормальним життям.

- Скільки ж я тобі казала, скільки просила. Ця робота…

- Перестань! – втрутився батько. – Сто разів все це обговорювалось. Олег сам обирав свій шлях! Став успішним та поважним. Дякувати Богу, стоїть перед нами живий, здоровий. Перестань негайно! – тато подивився на ногу, потім мені в очі. – Так не можна синку, треба було батьків повідомити.