Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

31.2

***

― Це може нічого й не означати, ― розважливо зауважує друг. ― Ти втомилася. Перехвилювалась. Ми всі зазнали нападу буквально кілька днів тому. Не дивно при цьому відчувати підвищену тривожність.

― Може, ― навіть не думаю сперечатися.

Мені подобаються слова друга. Як би хотілося списати погані передчуття саме на ці причини. Це так розумно, так раціонально, так заспокійливо. Але легше все одно не стає, хоч я й вичавлюю з себе слабку посмішку.

Ми знову повертаємось кожен до своєї роботи.

Несподівано розумію, що картинка, яку я мимохідь начеркала під час розмови, цілком непогана, якщо доопрацювати. Тому, подумки засукавши рукави, беруся до справи. Пару штрихів тут, кілька там, додати тіней і кольору, дрібних деталей і ретельного промальовування, і надвечір у мене в руках цілком пристойний пейзаж.

Час за роботою летить непомітно. Роблю останній штрих і втомлено відкидаюсь на спинку крісла. Долоня так і тягнеться розім'яти онімілу шию. А я навіть не помітила, як настала ніч, і за вікном стемніло. Розмова і справді допомогла якщо не полегшити душу, то відволікти так точно, та й повернути натхнення.

Переводжу погляд на Кадіра. Друг теж втомлено відкинув чорняву голову на підголівник крісла. Листи із заповненими та підрахованими колонками цифр спочивають на столі. Перестарався бідолаха. Все ж таки непроста ця справа ― грамотно розподілити наш скромний дохід і підрахувати витрати, які, як не крути, але все ж таки не завжди вписуються в бюджет.

― Йди но ти, друже, відпочивати, — злегка посміхаюся.

― Тобі б теж не завадило, — відкриває одне око.

― Не думаю, що в силах зараз заснути...

Але відразу собі суперечу, широко позіхаючи.

― Через те, що ти не спиш, зустріч вдаліше не пройде...

Знизую плечима. А нерви куди діти? Організм звичайно втомився, але впевнена, варто тільки лягти, як знову в голову почнуть лізти усілякі різні думки й розбурхувати й без того схвильовану свідомість.

― Ну, ти ж не будеш тут сидіти цілісіньку ніч, Касі! ― хмуриться Кадір.

― Чому б і ні? ― незворушно розводжу руками. ― Роботи навалом. Ті самі нитки можна нарізати. Або нові начерки продумати. Що-небудь вивчити нове…

― Кас, ― загрозливо супить брови.

― Що? ― невинно кліпаю.

Наша дискусія могла б тривати вічно. Але її перериває звістка від Сіварда. Чаклун коротко повідомляє, що до ранку вже прибуде до Отгріфа. Почуття полегшення бальзамом розливається по серцю. Передчуття таки обдурило. Їде. І скоро буде вдома.

Мовчки передаю листа другу. У посланні немає нічого особистого, а я зараз просто не в змозі щось сказати. Можу лише просто насолоджуватися цією тихою хвилиною спокою та легкості.

Кадір швидко пробігає рядки очима і повертає мені послання.

― Ну ось! ― вагомо заявляє.

Недоказане "а я ж говорив" повисає в повітрі тремтячим прапором.

Записка для Кадіра, в якій наполегливо просять відправити мене відпочивати, знаючи мій неспокійний характер, приходить на кілька хвилин пізніше. І багатозначний погляд примушує скласти все художнє приладдя в ящик.

― Задоволений? ― мимоволі бурчу.

Няньок мені ще не вистачало.

― А то! ― посміхається, підводячись зі свого місця.

Наче натякає наслідувати його приклад. Зітхаю і теж встаю. Куди тут подітися, якщо так завзято переконують? До того ж з двох сторін.

А в кімнаті на мене вже чекає Тента з наготованою гарячою ванною. І повітря в спальні пахне, як справжній квітковий сад.

― Ну навіщо? ― бурчу під ніс. ― Таке марнотратство…

Служниця пирхає, лукаво виблискує очима.

― Лорд Сівард наказав.

― Ах, лорд Сівард! ― гнівно звужую очі.

Це з чого він вирішив розпоряджатися у моїй оселі? І взагалі, як розуміти такі накази?

― Так, точніше не наказав, а попрохав. Сказав, ви працюватимете до змору. А такі ванни сприяють розслабленню та заспокоєнню втомлених м'язів.

Мимоволі морщусь і знову потираю шию. Та й поперек втомився, і спина… Ці крісла явно не призначені для довгого сидіння, а про ортопедичні спинки й мріяти дарма… Ех… Хоча, чому б це собі не взяти за чергову бізнес-ідею, та створити зручні сидіння. Впевнена, попит буде колосальний.

― Гаразд, ― зітхаю, подумки посміхаючись.

Сівард, як завжди, на два кроки попереду. До оскоми розважливий і проникливий. А я не ворог своїй спині та шиї. Та й сідницям, чого вже тут приховувати. Вони теж сьогодні добряче засиділися.

Тепла вода справді розслаблює. З насолодою відчуваю, як з м'язів, що задерев’яніли, потроху йде втома і скутість. А ось у думки ця сама втома якраз таки перебирається. Від нервового збудження не залишається й сліду. Очі починають самі собою злипатися, і хвилин через п'ятнадцять я вже клюю носом. Окрім ароматичних добавок для розслаблення м'язів у воду ще плюхнули неабияку частку заспокійливого. Втім, зараз воно точно не завадить. Останнім часом ми всі трохи на взводі. Добре, хоч частина проблем розв'язалась. Залишилося притиснути Каора, і можна буде зітхнути спокійно.

Як я перебираюсь на ліжко, вже не пам'ятаю. Лише відчуваю під щокою м'яку подушку та аромат лаванди від лляної наволочки.

Сниться мені щось приємне та райдужне. Навіть, коли раптово розплющую очі, продовжую посміхатися. В кімнаті темно. Ще ніч, і за вікном чорний шовк неба розтягнувся від краю до краю.

Мимоволі суплюсь, вдивляючись у густу темряву, і намагаюся зрозуміти, що мене розбудило. Очі обводять кімнату, намагаючись розглянути деталі. Серце підскакує до горла, заходиться в шаленому ритмі. Щось не так… Щось явно не так… Ледь помітна, маленька невідповідність, тінь біля дверей… трохи густіша… трохи темніша…

Може, це Сівард повернувся раніше? Але що він робить у моїй кімнаті? Хоча… Хіба вперше?

Пильніше вдивляюсь у те місце, навіть підводжуся на ліктях. Але не встигаю навіть пискнути, як ця тінь блискавкою кидається до мене і накриває рот долонею.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍