Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Розділ 42. Айлін. Синиця та журавель.

– Та що ж це діється?! – з самісінького ранку вже змусили мене нервувати. Ледь розплющила одне око й потягнулася до телефону, який розривався, наче його заклинило. – А тобі чого не спиться?

Знову поглянула на фото Баязида, який з якогось переляку вирішив мені зателефонувати в таку рань… Дванадцята година?! Я аж враз сіла на ліжку. Прочистивши горло, прийняла дзвінок.

– Привіт, Баязиде! – видавила з себе з посмішкою, намагаючись не подавати жодного знаку, що тільки прокинулась. – Ледь встигла добігти до телефону…

– Айлін, – стримуючи смішок, промовив він, – в тебе камера увімкнута. 

Та нехай-но тобі! От все він помітить та побачить!

– Ранкові жарти подовжують життя. Хіба ти не знав? 

– Чув, але обідні взагалі зроблять тебе безсмертною. 

– То що це ти раптом згадав про мене? – відвести тему здалося найкращою ідеєю.

– Люба моя Айлін, я завжди пам'ятаю про тебе! – яскраво блиснув посмішкою на камеру, ніби нас знімали усі турецькі видання. – Особливо, коли від тебе тепер залежить моя власна репутація.

– Та напишу я книгу, Баязиде! – вимушено закотила очі, чим тільки потішила його.

– Мова не тільки про твою книгу, Айлін.

От тепер вираз його обличчя неабияк мене збентежив. Мабуть, вперше за весь час нашого знайомства Баязид дивився на мене… Ось так дивно й дещо інакше…

– Ем, тоді про що ще?

Та цей нахаба ще яскравіше всміхнувся до мене, пославши повітряний поцілунок.

– Деталі при зустрічі, люба моя.

Підморгнув й просто взяв і вимкнувся. Ось так просто посіяв в мені купу цікавості й вимкнувся! Та хто ж так робить?

Набравши швиденько Каріма, я мало не з вереском почала його вичитувати, що не розбудив вчасно, але через хвилину моєї емоційної промови, Карім мало не влетів у мій номер, захекавшись.

– Пані Айлін, – перевівши з рештою подих, витиснув він, – я дійсно й гадки не маю про те, що вам хотів сказати Баязид бей. Але ж ви мене знаєте, що якби хоч словечко знав – одразу ж вам би й доповів.

– У тому й вся справа, Каріме, що тепер навіть ти не знаєш чогось дійсно вартого уваги… – пробубніла я, зіскочивши з ліжка. – Приготуй мені вбрання і нехай Мехмет зготує щось смачненьке. Я голодна. 

Під квапливий тупіт його ніг, я пішла в душ. Але противний Баязид досі не вилазив з голови. І що ж такого він вже надумав? Звісно, якийсь сюрприз наготував, але чому раніше йому для цього мізків не знайшлося? А як він говорив: "Люба моя Айлін"... Та раніше я б все віддала, аби щодня таке чути… А що тепер? Я знову повернулась до минулої точки кипіння. Та що ж це мене так затягує в цей Бермудський трикутник?! От тільки-тільки ніби знайшла спільну мову з Тімом, так на тобі, Баязид тут як тут! Ну ж бо, Валеро, тепер ти мене здивуй чи що!

Як же ж мене це все злило, хоча я мріяла порадіти життю, а не ось все це! Ну не може моє життя враз перетворитися на мелодраму, де в мене головна роль. Зітхнувши, я все ж мусила визнати:

– Мабуть, може…

На ліжку побачила дбайливо розкладений одяг. Все ж, як би Карімчик мене іноді не дратував, а ще ніхто не розумів так моїх смаків, як цей. Костюм оливкового кольору, що складався з шортів та сорочки, а поряд білесенький топ. Щоправда, тепер не знаю, чи допоможе мені ця легкість з-поміж усієї цієї драми, що так стрімко розвивалась навколо. 

В коридорі розминулась з кількома учасниками, які, як завжди, всміхнулись з чималим захватом та повагою. Принаймні так мені хотілося думати. Підходячи до тераси, поволі сповільнилась. Валера з тією білявкою саме вийшли з-за свого столу й попрямували до хвіртки, якою чомусь захотілося дати обидвом по пальцях, які вони так турботливо стискали. 

Ну невже я гірша неї?! От мені навіть образливо стало. 

– Пані Айлін! – не з першого разу розчула голос Тіма, який аж підвівся, щоб привернути мою увагу.

Мабуть, на щастя. Так хоч перестану думати про Валеру й куди він там повів ту авторку. 

– Привіт, – промовила з посмішкою, підійшовши до нього. Він поквапився відсунути для мене стілець, хоча я планувала обідати осторонь. – То… Бачу, ти виспався. Виглядаєш бадьоро.

– Спав, як немовля! А ти?

Озирнувшись, Тім невпевнено посунув до мене руку. Боязко торкнувся моїх пальців, ніби я от-от і висмикну їх. Втім, чесно кажучи, спершу хотілося саме так і зробити, хоча й не розуміла гри свого тіла. Мені важко заперечувати, що з Тімом було неймовірно легко, чого мені не вистачало довгі часи. Але якісь кішки постійно дерли мене зсередини.

– Та лише нещодавно прокинулась. Ніколи не любила, коли дзвонять тоді, коли я сплю і саме починається гарний сон…

– Хто наважився таке зробити?! – з подивом, скоріш за все награним, запитав Тім, всміхаючись. В нього така гарна посмішка…

– Ба…тьки. – От халепа, мало не промовилась ще й про Баязида. Тоді б цікавість Тіма точно не відчепилась від мене. – Втім, я все вирішила, тож тепер хотілося б хоч пообідати в тиші. Ти сьогодні ж маєш писати чи не так?

– А, так. Збирався, але… – вже дещо невпевнено Тім провів пальцями по моїй долоні. – Прогуляємось ввечері?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍