Пітер Хьог - Смілла та її відчуття снігу

руках розтріскалася. Цементний пил — це страшна річ. Але я нічого не знаходжу. Неможливо, кажу я собі. Все це плавання. Цілковита таємничість. Підвищена зарплата, бо ми не знаємо, куди пливемо. А на борт вони беруть усього лише сміттєвий контейнер з цементом. Це вже занадто. Я майже не сплю ночами. Я кажу собі, що тут мають бути замішані наркотики.

— Отже, ти не довідався, в чому річ.

— Я думаю, — каже він повільно, — що вчора була репетиція. Річ у тому, що не так-то легко скинути великий вантаж за борт. Треба скинути його в потрібних координатах, щоб товар можна було знайти. Треба постаратися, щоб ящик не потрапив під гвинт. Треба стежити, щоб не було великого крену, особливо під час вітру і великої хвилі, інакше можуть бути неприємності. А ти знаєш, що навіть невеликі рухи змінять твою відносну швидкість на радарі берегової охорони. Найкраще було зупинитися й обережно спустити ящик за борт. Але цей номер не пройде. Тієї ж секунди ти почуєш митників по УКХ. Отже, якби тобі справді треба було опустити у воду щось велике й важке і зробити це тихо й непомітно, тобі слід було б потренуватися. Щоб перевірити буї і пеленговий пристрій, щоб дати матросам змогу опанувати свої дії на палубі. Щоб перевірити вантажну стрілу, лебідки, натягнення троса. Той учорашній ящик був тренуванням, обманкою. Тут його викинули, коли переконалися, що ми поза зоною дії радарів. А насправді потім буде інший.

— Який?

— Із справжнім товаром, моя люба. Тим, по який ми пливемо. Повір моєму слову. Я знаю все про море. Все це коштувало їм цілого статку. Єдине, що може забезпечити відсотки з такого капіталовкладення, — це наркотики.

Там, де закінчується тунель, навколо сталевої стійки не товстіше основи флагштока піднімаються нагору вузькі кручені сходи. Яккельсен кладе руку на білу емаль стійки.

— Це опора передньої щогли.

Я згадую вантажну стрілу і лебідки. На них зазначено максимальне навантаження — сорок п’ять тонн.

— Вона надто тонка.

— Тиск по вертикалі. Навантаження на щоглу дає спрямований униз тиск. Ніякого помітного поперечного тиску не виникає.

Я налічую п’ятдесят шість сходинок і прикидаю, на скільки метрів ми піднялися, виходить висота триповерхового будинку. Моїй нозі це нелегко дається.

Нагорі трапа майданчик, що прилягає до перегородки. У перегородці — кругла кришка діаметром півтора метра. На ній два затискні колеса, які роблять її схожою на двері сейфа з мультфільму. Кришка не відповідає тому, що її оточує. «Кронос» виглядає так, ніби він побудований одночасно з «Кіста Дан» судноплавної компанії «Лаурітсен» — моєю першою захоплюючою зустріччю з великими дизельними суднами. Це було в моєму дитинстві, на початку шістдесятих. Кришка здається виготовленою позавчора.

Вона зачинена не дуже щільно. Яккельсен повертає обидва колеса на півоберта і смикає її на себе. Вона має бути важка, але піддається без опору. З внутрішнього боку ущільнення — потрійний борт з чорної гуми.

За дверима — платформа, яка височіє над темною порожнечею. Звідкись із-за дверей він дістає великий ліхтарик на батареях. Я беру його і запалюю.

Вже по звуку, по відбиттю його від далеких стін можна зрозуміти, яке велике приміщення. Тепер промінь світла досягає дна, яке, здається, запаморочливо далеко під нами. Насправді, мабуть, до нього десять-дванадцять метрів. Над нами приблизно п’ять метрів до кришки трюму. Я освітлюю весь отвір по периметру. На ньому таке саме гумове ущільнення. Я оглядаю дно. Воно являє собою ґрати з неіржавіючої сталі.

— Вони опущені, — каже він. — Коли тут стояв контейнер, вони були підняті вище.

Під ґратами підлога скошена у бік стічного люка.

Я знаходжу кут і проводжу ліхтариком знизу догори по стіні.

Стіни з полірованої сталі. На деякій відстані від дна промінь освітлює виступ. Він нагадує головку ручного душу. Але він розташований під кутом униз. Трохи вище — ще один виступ. Потім ще один. Те ж саме з іншого боку. Всього їх у трюмі вісімнадцять.

Я оглядаю всі стіни. У кожній стіні зверху, знизу і посередині вставлені ґрати завбільшки п’ятдесят на п’ятдесят сантиметрів.

Та платформа, на якій ми стоїмо, виступає на півметра над приміщенням. Зліва — приладова дошка. На ній чотири лампи, рубильник, лічильник з написом «кисень 0/00», ще один такий самий з написом «тиск повітря», термостат із шкалою від +20 до -60 градусів за Цельсієм і гігрометр.

Я вішаю ліхтарик на місце. Ми виходимо, і я зачиняю двері. Зліва в стіні — маленькі білі дверцята. Я намагаюся відімкнути їх, але Яккельсенів ключ не підходить. Це неважливо. Я приблизно уявляю собі, що за ними. За ними — така сама приладова дошка, як і в трюмі. Плюс кнопки керування.

Ми йдемо назад. Яккельсен попереду. Його енергія вичерпується. Він геть знесилився.

Він залишається чекати в своїй каюті, поки я ходжу по шахові фігурки. Я не зустріла ні душі. На моєму будильнику 3:30. Я відчуваю себе постарілою.

Я йду в душ. Коли я виходжу з душу, він стоїть у дверях. Повний енергії. З цілком іншим худим юним обличчям.

— Смілло, — шепоче він, — як щодо того, аби швиденько трахнутися?

— Яккельсене, — кажу я, — скажи мені одну річ. Цей Педер Мост теж був наркоманом?

6

Я засовую голову в сушильну машину і занурюю руки в ще пекуче гарячі рушники. Шкіра на обличчі і руках миттєво й відчутно починає сохнути.

Безпритульна людина завжди шукатиме зв’язок, схожість, запахи, кольори і переживання, які можуть нагадати їй про те місце, де в неї було відчуття рідної домівки, де вона колись могла знайти душевний спокій. У сушильній машині повітря пустелі. Одного разу в мене виникло відчуття рідного дому, коли я була в пустелі.

Ми йшли рівниною на дні долини, і навколо нас був рівний, мертвий простір, а над нами спекотне сонце. Неначе немилосердно цікавий Бог направив на нас свій мікроскоп і свою лабораторну лампу, бо ми були єдиними живими істотами в абсолютно безлюдному світі. Ми йшли піщаними дюнами і соляними озерами, через жовто-коричневе, попелясто-сіре та все ж хвилююче прекрасне пекло жари. Наприкінці дня почалася пилова буря, нам довелося притиснутися до землі, закривши обличчя хустками. У нас кінчилася вода, і в одного з учасників, молодого хлопця, піднялася температура, і він кричав, що вмирає від спраги. Коли буря пронеслася мимо, між нами і сонцем на мить повисла завіса здійнятого в повітря піску. Вона світилася зсередини, неначе поглинула сонце, неначе це разом із сонцем здіймався