Мілан Кундера - Жарт

страх. Авжеж, страшно їй було, але вона була вперта і не хотіла здаватися. Перестала мішати локшину і, не рухаючись, тримала в руці дерев’яну ложку. Наче хотіла її порятувати. Я ненавидів її, а вона ненавиділа мене. Вона не рушала з місця, а я не зводив із неї очей, далі й далі скидаючи з полиць посуд. Я ненавидів її і разом із нею всю її кухню. Її новітню стандартну кухню, з її новітньою обставою, модерними тарілками, з її модними склянками.

Хвилювання я не почував. Спокійно, сумовито і втомлено дивився на кахляну долівку, де валялися черепки, каструлі й друшляки. Я жбурляв додолу мою домівку. Мою любу домівку, мій притулок. Мою хату, якою лагідно орудувала моя вбога дівчинка-наймичка. Хату, яку я заселив казками, піснями і добрими домовиками. Ось три стільці, на яких ми завжди сиділи за обідом. О ці мирні родинні сніданки, за якими так спритно шиють у дурні довірливого батька-годувальника. Один за іншим брав я стільці, трощив ніжки і кидав до битих склянок і тарілок. Потім перекинув і стіл. Власта непорушно стояла перед плитою, спиною до мене.

Я вийшов із кухні й подався до своєї кімнати. Там висіла скляна рожева куля, стояв торшер і огидний модерний диван. На фісгармонії лежала моя скрипка в чорному футлярі. О четвертій пополудні ми мали грати в парковому ресторані. А зараз була допіру перша. Куди ж я піду?

Із кухні долинало хлипання. Власта плакала. Її ридання роздирали мені серце, та в глибині душі мені було не дуже шкода її. Чом би їй не заплакати було на десять хвилин раніше? Я знову піддався б давній облуді й побачив у ній вбогу дівчинку-наймичку. А зараз було вже пізно.

Я вийшов із хати. Над дахами линув поклик «їзди Королів». Король наш убогий, але чесний. Куди ж податися? Вулиці належали «їзді», хата — Власті, шинки — пиякам. То де тоді моє місце? Я старий самотній король-вигнанець. Чесний король-жебрак. Король без спадкоємця. Останній король.

Добре, що є таке місце — поля за селом. Шлях. А за десять хвилин — і води Морави. Я ліг на березі. Поклав скрипку під голову. І довго так лежав. Годину чи, може, і дві. Аж у голові мені спливла думка — про мій кінець. Такий раптовий, такий неочікуваний. І ось він настав. Я не знав, як житиму далі. Завжди я жив у двох світах заразом. Я вірив у їхню гармонію. Але то була облуда. З одного світу мене тепер витурили. З реального світу. І лишився мені тільки уявний світ. Але для життя уявного світу недостатньо. Хоч у ньому на мене й чекають. Хоч мене гукає дезертир, хоч він тримає для мене коня й червоне запинало. О, як я розумію його тепер! Знаю, чому мені забороняли скидати запинало й воліли самі розповідати мені про все! Тільки тепер збагнув я, чому в короля було затулене лице. Не задля того, щоб його не бачили, а щоб він сам нічого не бачив.

Я не міг уявити собі, як зведуся на ноги і піду. Не міг уявити, що бодай крок ступну. О четвертій годині всі вже занепокояться. Але я не матиму сил, щоб підвестися й доплентатися туди. Добре мені тільки тут. Тут, коло річки. Уже тисячоліття тут неквапливо пливе вода. Неквапливо пливе вона, тож, нікуди не поспішаючи, лежатиму я тут коло неї.

Потім зі мною хтось заговорив. То був Людвік. Я чекав нового удару. Але не боявся. Ніщо вже не могло мене застати зненацька. Він сів у траві коло мене і запитав, чи не піду я на концерт пополудні. «Може, й ти хочеш піти?» — запитав я його. «Авжеж», — відказав він. «То це задля цього ти і з Праги приїхав?» — «Ні, — відказав він, — не задля цього. Але все закінчується не так, як передбачаєш». — «Авжеж, — сказав я, — зовсім інакше!» — «Уже з годину вештаюсь я полями.

Навіть не сподівався зустріти тебе тут». — «Я теж». — «У мене є до тебе прохання», — сказав він, не дивлячись мені у вічі. Точнісінько як ото Власта. Він не дивився мені у вічі. Але це мене не дивувало. Радше навіть приємно було. Напевне, йому було соромно. І від того сорому мені легшало, він зціляв мене. «У мене таке прохання, — сказав він. — Чи не міг би ти дозволити, щоб я пограв із вами трохи?»

19

До автобуса залишалося ще кілька годин, тож, охоплений сум’яттям, подавсь я з села, щоб там, у полях, викинути з голови всі згадки про цей день. Нелегко це було: боліла губа, розтовчена кулачком того хлопчини, а перед очима весь час пропливав силует Люції, нагадуючи, що скрізь, де я силкувався звести порахунки з несправедливістю, урешті виявлялося, що сам я її й чинив. Я всіляко відганяв від себе ці думки, бо все, про що вони весь час торочили мені, я й сам добре тепер знав; намагався ні про що не думати і тільки впускати в порожню голову далекі (їх насилу вже було чути) поклики вершників, що звучали неначе музика і несли мене кудись поза межі мене самого, приносячи полегшення.

Польовими стежками я обігнув село і, сягнувши берега Морави, подався за плином течії; на тому березі були якісь гуси, вдалині, на овиді, темнів ліс, а крім цього більше нічого не було. Потім, ще здаля, я побачив чоловіка, який лежав на березі у траві. Підійшовши ближче, я впізнав його: він лежав на спині, лицем до неба, під головою в нього була скрипка у футлярі (довкола були безкраї пласкі поля, як і століття тому, хіба що поштриховані тепер опорами високовольтної лінії електропередачі з тяжкими дротами). Легко можна було уникнути його: він дивився в небо і не бачив мене. Але цього разу не його я хотів уникати, радше самого себе. Я підійшов до нього і заговорив. Він звів на мене очі (вони здалися мені такими ніяковими і переляканими), і я помітив (уперше опинившись коло нього за стільки років), що буйна чуприна, яка колись додавала ще декілька сантиметрів до його зросту, перетворилася на рідку поросль, що насилу затуляла череп кількома тонкими убогими пасмами; той запропащий чуб нагадав мені про довгі роки нашої розлуки, і мені раптом стало шкода того часу, того довгого часу, коли я не бачив його, коли уникав його (здаля ледве долинали поклики вершників),