Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

Обійти долину виявилося не так-то легко. Хоч на її дні ніде не видно було води, всі зрозуміли, що тут колись вирував нищівний потік. На кожному кроці шлях заступали велетенські камені; щоб подолати їх, троє черешняків мусили докладати чимало зусиль, іноді вдаватися до тяжкої акробатики. Дан, хоч звечора і нарікав гірко на масажі, почав уже в душі дякувати крем’язневі. Усі болі та поколювання в суглобах і м’язах ще не минулися, але ж він міг іти вперед цією повною проклять дорогою, відчуваючи, що на кожному кроці може віддати душу.

— Урсу врятував мене! — хвалився він без угаву. — Без його зловорожості я й досі валявся б перед наметами.

— Може, ти трохи даси перепочити своїм голосовим зв’язкам та втупиш оченята в правий схил? — в’їдливо спитала Лучія.

На щастя, схил був гладенький і голий, він не міг приховати від пильних поглядів потайний вхід. Тільки смереки то сям, то там гордо здіймали до неба свої стовбури.

— А долина сходжена! — відкрив Віктор. — Не дуже віриться, що ми тут зможемо щось знайти.

— Ти певен, що тут бували люди? — спитав Дан.

— Я побачив сліди, які не залишають сумнівів. Кілька зрізаних смерек, витоптані місця… У мене таке враження, що ми йдемо по кам’янистій стежці…

— Думаєш, ми помилилися напрямком? — спитала Лучія.

— Я не знаю, що й сказати… Ми йдемо певною зоною, що її визначив Урсу. А Урсу рідко помиляється у визначенні віддалі й площі. Усе залежить від місця, яке вказав Дан, та від напрямку сонячного променя.

— Я показав тільки місце, де грівся на сонці, — вибачився Дан.

— І сказав, що промінь був не паралельно до долини, а трохи навскіс, — нагадав Віктор. — Грунтуючись на твоїх словах, Урсу і визначив зону.

— А якби хтось із вас побачив сонце? — спитав Дан.

— Тоді все перемінилось би… Але спершу ми повинні виконати вказівку логофета. А після того… навряд щоб були якісь труднощі. Логофет говорить: «Стріла пущена в сонце…» Яким простим це видається тепер!.. Це означає, що сонце видно один тільки раз від підніжжя крем’яної скелі і то на дуже короткий час. Пусти стрілу в його напрямку, і на тому місці, де впаде стріла, — потайний вхід до замку.

— Дуже вдатно і дуже гарно! — визнав Дан.

— Дуже надійно і дуже точно…

— Вікторе! — урвала Лучія їхню розмову. — Ти бачив отого уламка біля смереки?

— Занадто він стрімкий, Лучіє. І, здається, зовсім недавній. То радше шматок скелі, занесений сюди, очевидно, сильним потоком.

— А ви не думаєте, — знову обізвалася Лучія, — що ми пройшли вже більше півтораста метрів? Я спершу хотіла рахувати кроки, але при стількох поворотах та обходах це неможливо, безглуздо.

— Пройдемо ще трохи, — запропонував Дан. — У доброго лучника стріла може пролетіти й далі.

Але й далі вони не знайшли нічого, що могло бути схожим на потайний вхід. Правий схил долини, турботливо вимитий і вигладжений водою, нічим не привертав уваги. Коли вони зрозуміли, що зайшли так далеко, куди не долетіла б стріла, пущена найсильнішою рукою, то повернули назад, уважно вдивляючись цього разу в протилежний бік долини.

— Ну, а цей ще непристойніший, — глузував Дан. — Навіть безсоромний. На ньому нічого нема.

І справді, цей схил, крутіший і вищий, ніж перший, був без жодного сліду зелені. Його ніби поголили безжальною бритвою. На скелястих стінах не видно було ані жмутика трави.

— Здається, ми й тут не знайдемо входу, — спохмурніла Лучія. — Коли й тим так поталанить…

4

Урсу запропонував інший план досліджень: Марія і Тік обстежують дно долини і лівий схил, а він сам, одночасно з ними, — правий бік, який видався зухвалішим і пихатішим. Певний час Урсу продирався крізь смереки й бур’яни, заклавши, як кажуть, руки в кишені, втішаючись несподіванками горба. Іти вперед було легко. Невдовзі молода несмілива зелень, так само, як і цей схил, що стояв, ніби добродушний дідуган, почали його нервувати. Усе скидалося на книжку, яку дуже легко розкрити й дуже легко читати: вхід не міг бути тут.

Тік і Марія легко йшли вниз долиною. Перешкоди їм траплялися дуже рідко, а дивацтва не дуже їх підганяли. Однак це не заважало обом пильнувати, і не тому, що вони мали хтозна-які ілюзії, — просто це було правило всіх черешняків. Зрештою, малий був переконаний, що вони на правильному шляху. Тому він невтомно й весело насвистував, наслідуючи різноманітних пташок. Незабаром вони прийдуть до замку… зустрінуться з… Його мелодія стала такою ласкавою та ніжною, тремтливою й тужливою, що навіть Урсу почув усі її нюанси й ніби розкрив Тікову таємницю, бо кинув поглядом згори вниз на малого. Цей ніжний свист і врятував хлопця із золотими кучерями й теплими очима.

Велика рись, завбільшки з Цомбі, нечутно скрадаючись, ладналася до нападу. Урсу запримітив її вже тоді, коли вона готувалася стрибнути на Тіка. Крем’язень знав, що означає блискавичний укус рисі. Розпанахана сонна артерія… Смерть… Рись була всього за кілька метрів від малого. Навпроти неї, на кам’янистому горбі метрів на п’ять вище, був тільки Урсу. Марія ледь повернула голову, щоб сказати щось Урсу, але побачила, як той стрілою метнувся вниз.

Урсу не мав часу попередити Тіка й виважити стрибок. І він, і рись стрибнули одночасно. Двоє тіл зіткнулися в повітрі. В Урсу були витягнуті руки. Рись не могла зупинитися. Вона вдарилася об груди хлопцеві, але цієї ж миті залізні пальці крем’язня схопили її за горло. Рись лапою потяглася до рота Урсу, але ядуха і смерть перетворили її на ганчірку. Крем’язень стиснув руками горло звіра, ніби лещатами. Коли Урсу торкнувся землі, рись висіла в нього в руках, мов онуча. Він крутнув мертвого звіра, а потім жбурнув щосили за якийсь велетенський камінь. Там він і залишився, там і знайшли його круки, здивовані загадковою і несподіваною смертю найкровожернішого тирана лісу.

Тік