Леонід Дмитрович Платов - Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бачити це було нестерпно! Просто нестерпно! — Нейл ударив себе кулаком по лобі: — Як це виб’єш звідси? Як?! — І, задихнувшись, тихо додав: — Хіба що кулею…
Він з силою потер чоло, обернувся до Вікторії:
— Пробачте! Взагалі я не дозволяю собі розпускаться. Але почав розповідати по порядку, і це так виразно пригадалося! Ще раз прошу пробачити!..
Течія несла наші корзини до підводного човна.
Я побачив, як матрос виніс на палубу розніжку. На неї сів чоловік. Йому подали фотоапарат. Він зробив кілька знімків. Потім закурив і, заклавши ногу за ногу, почав дивитися на нас.
І я подумав: як же мені не пощастило! У свою смертну годину не побачу обличчя дружини чи друзів. Понесу з собою погляд ворога, цей огидно байдужий, крижаний погляд!
Чоловік, що сидів на розніжці, спостерігав нашу агонію біля своїх ніг так, наче ми були не люди, а хробаки…
Знову черга! Бризки води піднялися перед очима. Хтось закричав.
Більше нічого не пам’ятаю. Втратив свідомість від болю…
Коли я опритомнів, корзини погойдувалися у прибережних очеретах. Я був сам. Рана на плечі кровоточила.
Я обережно розсунув очерет. На річці не було нікого. Тільки червоні смуги пливли по сяючому випуклому плесу.
Мені здалося, що це кров. Та це було проміння заходу…
4— Як же вам пощастило вибратися з тих місць?
— Мене підібрали Вогненні Мурахи.
— Ті? Яких підозрювали в каннібалізмі?
— Так. Наткнулися на мене в лісі, по якому я кружляв. Мені розповідали потім, що я кричав, плакав, комусь погрожував.
Звичайно, загинув би, коли б не Вогненні Мурахи. Джунглі Амазонки нещадні до всіх кволих, одиноких, беззбройних.
У Вогненних Мурах я пробув до осені…
— А культ бога війни? — перебив Нейла Шубін. — Чи зуміли ви проникнути в таємницю цього культу?
— Ні. Я просто не помітив його.
— Та що ви! Як так?
— Бачте, Вогненні Мурахи дуже примітивні за своїм розвитком. Вони б ніколи в житті не додумалися до такого культу! Вони вшановують дух предків, от і все. Я, звичайно, не фахівець. Може, щось проґавив. У всякому разі, кочуючи по лісу, вони старанно обходять місця, де пірнають човни, гуркочуть барабани, гаснуть і засвічуються чаклунські вогні.
— А! Комусь вигідно віднадити людей від Аракари?
— Ви маєте рацію. Чим довше я жив у Вогненних Мурах, тим більше переконувався в тому, що бідолах оббрехали, звели на них наклеп з допомогою газет і радіо, як це водиться у нашому цивілізованому світі.
До ранку міг би розповідати вам про довгий будинок, у якому живе плем’я, про полювання на рибу з допомогою лука і стріл, про “заміновані” ділянки, тобто смуги землі, посипані риб’ячими кістками і замасковані зверху листям.
При мені відбулася сутичка Вогненних Мурах з ворожим племенем Арайя, що означає “голчастий скат”. Я жахом спостерігав масове застосування духових рушниць, страшних десятифутових дерев’яних труб, з яких видувають маленькі стріли, змазані отрутою кураре.
Показати б одну з цих труб у Шеффілді, на нашому заводі! Адже її можна вважати прабабусею сучасної артилерії!
Наприкінці серпня я зміцнів настільки, що зміг попрощатися з Вогненними Мурахами. У Редонді, найближчому селищі на річці, мені сказали, що Бразілія оголосила війну Німеччині.
— Ви повідомили про “Летючого Голландця”?
— Одразу ж! Тільки-но повернувся у Ріо. Було спішно вжито заходів. На Аракару полетіли літаки.
Було висловлено припущення, що німці будують аеродром на Аракарі. Підводний човен могли використовувати для зв’язку: можливо, підвозив особливо важливі будівельні матеріали.
А мені пригадався Шеффілд. Його теж можна назвати “капищем бога війни”. Чого доброго, думав я, у джунглях Амазонки будують завод, що випускатиме якусь секретну зброю. Чи не готуються з допомогою цієї зброї почати завоювання Америки, спершу Південної, потім Північної?
Та льотчики повернулися з Аракари ні з чим. Вони пролетіли над річкою кілометрів півтораста, а внизу були тільки ліси, одноманітно хвилястий зелений простір.
Олафсон, якому я розповів про це, шпетив на всі заставки підсліпуватих бразільських льотчиків. А я не міг їм докоряти.
Проблукавши ціле літо в тому районі, знаю, яка непроникна листяна запона. Були там закутки, де в найсонячніший полудень панувала ніч.
Кажуть: мандрувати по дну зеленого океану. Та це і с океан. І дно його кишить всякою нечистю. Від болотяних гадюк харарака до “човна, який уміє поринати…”
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ“Ю ЕНД АЙ…”
(Пароль штурманів)
1
Нейл підвів голову.
У своїх спогадах він забрався так далеко у затінок бразільських пальм, що не одразу зрозумів, де перебуває тепер.
Під великим оранжевим абажуром блищить добре накрохмалена скатертина. На святковому столі розставлено горілку, бренді, страви.
У кутку обіперся об етажерку моряк. Обличчя в нього зосереджене і суворе, губи стулені.
А перед Нейлом, поклавши руки на стіл, мовчки сидить красуня в довгому вечірньому платті. У її сірих,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов», після закриття браузера.