Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

мильних серіалів, вони вервечкою тяглися вздовж пологого берега. Відтепер протягом двох тижнів господинею легкої хатинки з великою терасою, що виходила на піщаний пляж, ставала Марта.

Бунгало Сібелюса стояло осторонь головної автотраси, що вела до Танджунау, і майже ховалося за виступом скелі. Спокій і затишок, що віяв з кожної щілинки бунгало, майже умиротворював. Ну хіба хтось знайде нас тут? — перепитувала Марта саму себе. Крім того, по дорозі вона крадькома кілька разів озиралася і нічого підозрілого не помітила. Повз них мчали авто, обганяли їх і роз’їжджалися праворуч-ліворуч, кому куди треба.

Від серця відлягло і дівчина зайшла в бунгало, де відразу потрапила у неабиякий комфорт. Холодильник, кондиціонер, постійна присутність гарячої і холодної води, телефон — все це не викликало у Майкла жодних емоцій і Марта заздрила йому, що він звик жити серед таких необхідних речей і сприймав їх як нормальні умови існування.

Нічого, якось розповім йому, що то значить жити без вигод, — думала Марта. — Але ж обіцяли вирішити проблему з водою. Може, вже і подається вода безперебійно і дарма казатиму казна-що.

Марта літала по єдиній кімнаті, серед якої стояло величезне ліжко, оглядала відділену барною стійкою затишну кухню. Тут було чимало речей, котрими не вміла навіть користуватися по тій простій причині, що вдома не мала змоги їх придбати та й у них таке причандалля поки що не культивувалося. Особливо сподобалося готувати тости. Раз — скибка сховалася в щілині, а через хвилину — підрум’янена, із легким тріском підстрибує — прошу, готово. Або електрокавоварка, що цілий день тримає гарячою каву без фусів, які, за звичкою на каві у Львові доводиться виштовхувати з рота язиком, або ж тихцем ковтати. Ну, і як тут не розвернутися зі своїми кулінарними здібностями, коли все прилаштовано, припасовано так зручно і привабливо, що руки самі просяться пекти, варити, смажити, тушкувати. І тому, коли Майкл запропонував з’їздити до магазину і купити щось з їжі, Марта залюбки погодилася. Крім того, Ліан збирався оцінити у ювеліра і продати сережки.

Йшли вулицями, побачене довкола викликало у Марти відверте захоплення. Майклові доводилося відтягувати дівчину від розкішних вітрин книгарень, в яких вигравали фейерверками фарб обкладинки. Тут вона перетворювалася на дитину, не хотіла відходити від альбомів з малюнками Сальвадора Далі, а у букіністичній крамниці навіть не озивалася, коли її кликав Майкл.

Охолола трохи у ювелірній крамниці. Байдуже розглядала виставлені на продаж коштовні прикраси, поки ювелір розглядав крізь лупу її сережки.

Кілька разів схожий на гвіздок чолов’яга відкладав лупу, заплющував очі і завмирав. Самі лише пучки пальців бігали по камінчиках та їх золотому і платиновому обрамленні.

— А як потрапили до вас ці сережки з далекого Совєтського Союзу? — забігали очі по щойно прибулих клієнтах.

Над усе ювелір боявся вскочити в халепу із краденими коштовностями. Але й спокуса придбати прикрасу високої проби була занадто велика.

— Це мої сережки, — втрутилася Марта.

Ювелір поштиво хитнув головою. О, так, він купить їх, але просить панночку показати свої документи, з фотографією, ясна річ.

— Так, так, розумію, вам потрібні гроші, — повеселішав ювелір, коли ознайомився з посвідченням Марти. І відразу назвав ціну, запопадливо віднявши від справжньої вартості чималий відсоток.

Марта глянула на Ліана. У хлопця від названої суми очі стали зовсім круглими і він навіть голосно ковтнув слину, хитнувши головою в знак згоди.

— Прошу, ось ваші гроші, — метушився вдоволений ювелір. Він ретельно перерахував рупії. Ліан замотав гроші в хустину і засунув її під майку.

На прощання, улесливо проводжаючи таких вигідних клієнтів, ювелір поцікавився:

— А ось цей браслет ви теж привезли із своєї країни?

— Так. Це подарунок, давній, — відразу наїжачилася Марта.

— Дивно, дивно, — пробурмотів ювелір.

— А то чого ж? Це ж звичайна біжутерія, до того ж — підробка, — мало не зірвалася на крик дівчина.

— А чи знаєте ви, що саме у такій манері працювали ювеліри лише одного марга Суматри?

— Марга? А що це таке?

Поруч під руку її взяв Майкл і тепер дівчина шкодувала, що так бурхливо зреагувала на звичайне професійне запитання.

Ювелір вирішив показати іноземці знання етнографії.

— Це значить приналежність до певної родової групи. Ось цей лев з вишкіреною пащею, тіло якого зроблено у типовому східному орнаменті, безсумнівно вказує на приналежність до марга, започаткованого від лева.

— А… хіба таке буває?

— Корінне населення Індонезії принаймні так вважає. Але започаткувати марга міг не лише лев, але голуб чи буйвол.

— А зараз когось можна знайти з того марга? — втрутився у розмову Майкл.

— Колись, маю на увазі, до голландської інтервенції, чимало марга тоба-батаків славилися на всю Суматру золотими виробами і різьбою по дереву. Ви знаєте, що вони були неабиякими майстрами добувати і переробляти золото?

Ювелір заплющив очі і зацокав язиком:

— Які неперевершені майстри! А потім їх вигнали із своєї землі, і якщо вони зараз десь є, то дуже мало і уже не живуть у джунглях, як колись… А втім, на півночі Суматри, в Медані, ще можна знайти кілька старих ювелірів з того марга, — пошкріб потилицю ювелір, — але останні роки я мало бачив їхню роботу. Та й працюють вони вже не з своїм золотом, а це, знаєте, вже не те…

Ювелір розвів руками, раз за разом вклоняючись на прощання.

Вийшли з крамниці.

— Ну що ж, Ліане, будемо прощатися, — простягнув руку другові Майкл. Хлопець тупцявся, зітхав, бо не знав та й не вмів говорити якісь особливі слова у такі зворушливі хвилини. Але врешті-решт спромігся щиро випалити:

— Марто, ти щедра, як пальма. Нехай твоє життя стелиться такою ж рівною, як стовбур вічнозеленої ліани, дорогою.