Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

і чотири митрополити… Князь Владислав-Доменік Заславський передав монастир католицьким монахам, кармелітам босим… Були в Дермані і французькі монахи-трапісти, які мали заснувати там орден мовчальників… Було, багато чого було… Бібліотека, школа, гімназія… — Бандера зупинився перед сотником і пильно глянув йому в очі. — А зараз яка вона, Дермань?

Під тим пронизливим поглядом сотник знітився, проте відповів:

— Згоріла Дермань… Ще як німці мали тікати, Юрко із своїми почав був колупати совітських симпатиків, ну й… Не знаю вже, хто підпалив, я при тім не був, але півсела вигоріло… Княжий замок, бібліотека, будинок вчителів і монастирська тюрма — в одну ніч…

— Яка це тюрма? — спитав Бандера.

— Мельхісадекова… Ну, розказують, що в ній колись сидів архімандрит Мельхісадек Значко-Яворський. Я, може, й не знав би, так панотець Феоктист розказували.

— Який він із себе? — раптом запитав Бандера й підозріливо глянув на сотника.

— Хто? — не второпав Мара.

— Феоктист?

— Та звичайний… На зріст, як от ви, проте товстіший, ширший. Чуб чорний, кучерявий, а очі сині й над лівою бровою рубець…

— Він! — вигукнув Бандера, озираючись на своїх добродіїв, що в час його розмови з Марою стояли мовчки. — Правдива твоя мова, чоловіче. Саме таким панотець Феоктист і мені згадується. Ну що ж, відпочивай.

Він поклав сотникові руку на плече, хотів був ще щось сказати, але передумав і швидко вийшов з кімнати. Отецько і Ленкавський перезирнулись і повагом рушили за «вождем». Мара залишився стояти посеред кімнати, не знаючи, як розуміти останні слова чолового. Як довіру прийняти не міг, заважав отой підозріливий погляд, коли мова зайшла про панотця Феоктиста. Проте в словах ніби ж і не було нічого загрозливого а чи неприязного.

А тим часом у сусідній кімнаті Бандера наставляв Ленкавського:

— Візьміть цього глупака і потрусіть добре. Тільки глядіть, щоб дух з нього не витрусили. Він нам ще згодиться.

— Та бреше, стерво! Все бреше! — гарячкував, як завжди, пан прем'єр.

— Ні, Славцю, він правду, каже. Мабуть, так воно й було, як він розказує, та тільки що нам з його правди. Покрутіть його, хай згадає, де міг затаїтися хлопець з обозом? Далі трикутника Спасів — Калинівка — Дермань він не міг вискочити. Переберіть з ним усі можливі сховки, бункери. Він ті місця добре знає, бо таки родом з Дермані. Мабуть, і отця Феоктиста знає, хоч я особисто його ніколи в очі не бачив.

— А ти не думаєш, що все то звичайнісінька підстава? Взяли енкаведисти той Савурів обоз, а цього до нас послали. Мовляв, нехай присилають по гроші ще кого звідси? — сумнівався Ленкавський.

— Ні, Степане, енкаведисти придумали б йому якусь мудру легенду, а цей прителіпався сам, та ще й голий, мов бубон. Але то вже твоя турбота. Спробуй, може, і таке трапитись, я підстави не виключаю, однак після перевірки треба його послати назад, хай знайде для нас той золотий запас. Він нам ой як згодиться!..

Бандера, а за ним Стецько потисли шефу безпеки руку й пішли. Ленкавський провів їх до дверей. Коли вернувся до сотника, той стояв, немов закам'янілий, на тому самому місці, де його залишили. Стояв і приречено-тупо дивився собі під ноги, неначе бичок на бойні.

Ніч була на диво місячною. Пасма ніжної прозорої блакиті спадали з неба і заливали сріблом ближні, порослі буковими лісами гори. Вище в небі, над хмарами, немов білі патріархи в лодіях, пливли альпійські верхи. Землю і небо оповила казкова голубінь. Через її осяяність ніщо не сприймалося реально; ні дерева, ні замкова стіна, що нависала над толовою, немов грозова хмара. Ця ніч уже принесла Андрієві стільки тривог, і хтозна, яка небезпека чекала на нього попереду, а він ішов і милувався красою. Краса завжди будила в його душі тугу за рідним краєм. Тугу давню, глибоку, яка проростала в серці тривожним щемом і неодмінно дарувала видіння: затінену яворами дорогу, тиху лісову річечку, пагорок, за яким проглядають із рясних садків укриті гонтом дахи його рідної Калинівки… Зараз те видіння майнуло іскриною і згасло. Вони з сержантом підійшли до залізної брами в замковій стіні. Скрипнув ключ, гримнули засуви. «Ком», — вимовив посміхаючись білозубий сержант і ступив у темряву. Андрій рушив за ним. Спалахнув ліхтарик. Сержант крокував попереду, неначе арап із «Тисяча і однієї ночі». Йшли якимось підземним переходом. Важке склепіння попідтікало, сочилося водою по щілинах. Перейшли захаращене приміщення, майже до стелі закидане старими потрощеними меблями. В кутку вели, вгору вузенькі сходи. Андрій зупинився.

— Ком, ком… Май френд, — озвався стиха сержант і махнув ліхтариком, показуючи, що треба підніматися нагору. Скоро вони опинилися перед важкими дубовими дверима. Сержант прочинив їх і тихенько покликав:

— Міс… Міс Патриціє?

Десь близько почулися кроки. Жіноча рука намацала в темряві Андрієву руку і потягла до себе. Вони опинилися в темному коридорі, потім знову піднімалися сходами на другий поверх. Обабіч стояли залізні рицарі з мечами і списами, а біля височенних дверей — з алебардами. Андрій уже не знав, що й думати. Поки його вів сержант, думалось одне, а коли потягла за собою міс… Двері прочинилися тихо. Увійшли до зали, стіни якої являли собою книжкові шафи. Засклені, вони відбивали місячне сяйво, що проникало сюди через високе, на всю стіну, вікно. Очі в Андрія вже встигли звикнути до темряви, і він одразу побачив, що біля вікна хтось стоїть.

— Тедді, я привела його… Замкни за мною двері й нікому, крім мене, не відчиняй. Ось ключ…

Вона наблизилась до високого, ставного чоловіка, щось йому ще прошепотіла на вухо і, поцілувавши в щоку, зникла. Андрій не вірив своїм очам. Перед ним стояв майор Крайніченко, якого він вважав мертвим.

— Андрію, ти?

І голос його:

— Ну, здоров, друже!..

Йому подали руку, але він не потиснув її — напружено придивлявся.