Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

шеренги залізних койок лежить під армійськими ковдрами його батько? Вчора ввечері у темряві цієї палати було прохолодно, прохолодніше, ніж знадвору, під нічним небом, і темрява пахла мастикою, інсектицидом та дезінфекцією. Ні, до цієї палати він не хоче повертатися. І зараз, і взагалі. Вояка перебуває під опікою Армії. А Берінг — на шляху до свободи. Досі важко дихаючи, він уже збирався повернути і знову мимоволі засміявся: наосліп — і не в той бік!

Повільно повертаючи назад, він кутиком ока ніби помітив рух в одному з вікон барака, тінь за пеленою дощу. За вкритим плутаними дощовими цівками склом стояв старий. Вояка. Тато. Закутаний у ковдру, стояв біля вікна. І підняв руку. Помахав. У руці в нього була хустина чи якась світла шмата, і він розмахував нею, повільно описуючи широкі дути, немовби стояв біля корабельних поручнів і махав землі, що залишалася позаду й тонула.

Але ні. Ніхто там не стояв. Просто на протязі здіймалася вітрилом штора, рване жалюзі. Вікно було темним і порожнім. Він відвернувся. І знову побіг. Але більше не підстрибував і не тягнувся до невидимих гілок та фруктів — лише мчав, біг геть.

— Ти можеш летіти!

Лілі не привіталася і не спитала ані про минулу ніч, ані про дока Моррісона. Перше, що вона викрикнула, коли Берінг, послухавшись знаку незнайомого солдата за розсувним віконцем, зайшов до прохідної біля воріт лазарету, було:

— Ти можеш летіти!

Лілі сиділа сама серед солдатів. Вона прикрасила себе низками річкових перлів та пір'ям, мов до якогось свята. Кімната вахти була переповнена. Але балакуна з Ляйса не було видно. Від густого запаху мокрого одягу, цигаркового диму, шнапсу й кави в Берінга перехопило дух. Більше десятка солдатів сиділи й стояли довкола письмового столу, на якому вчора сержант штемпелював перепустки. Але тепер документи промоклого цивільного нікого не цікавили. Той, хто жестом велів Берінгу підійти, знову зацікавлено роздивлявся великий, розміром з кулак, кристал і навіть голови не підняв, коли Берінг зупинився перед ним. Солдат просто виконав прохання Лілі. Це Лілі наказала йому підійти. Лілі покликала його.

На столі був розкиданий обмінний товар: до блиску відполірований багнет, погони, поясні пряжки, срібний орел у пікірувальному польоті, ордени — знахідки з верхніх шарів ґрунту на полях давніх битв, але серед них і жучок у краплі бурштину, необроблені смарагди, димчастий кварц, перламутр, копалини з Кам'яного Моря. Тут ішов торг. Знадвору, під в'їзним шлагбаумом, заіржав кінь. В'ючні тварини Лілі з фуражними торбами стояли під дощем. Без вантажу.

— Маєш півгодини, — сказала Лілі. — За півгодини стартує вертоліт, курсом на Моор. Гості з армії до твого Короля. Армія візьме тебе з собою. Можеш летіти або повертатись до Собачого дому пішки, один. Маю тут справи, ще на кілька днів, та й не потрібен ти мені на зворотному шляху…

…він охочий постріляти, — показавши на Берінга, несподівано повідомила вона своєму найближчому сусідові, якомусь блондину. — Валить по всьому, що рухається.

Лілі, виходить, п'яна? Від копняка котрогось із солдатів порожня пляшка покотилася підлогою і з дзенькотом ударилася об кольбу автоматичної гвинтівки, яка стояла попід стіною.

— Він стріляє? — перепитав блондин; на бомбері в нього були чорні капітанські шеврони. — Чим же це?

— Камінням, — відповіла Лілі, без посмішки дивлячись ув очі Берінгові. — У них там з його Королем цілий берег — саме каміння.

Берінг витримав погляд Лілі. Залишки моррісонівського наркотику, що все ще туманили погляд, захистили його від цього погляду.

— Ну то що? — сказала вона. — Летиш чи пішки? Капітан доставить тебе до Моору.

Летіти?

Ні, це був не політ.

Не минуло й години, як вони були вже високо над Брандським аеропортом, високо над першими складками Кам'яного Моря, але відчував Берінг зовсім не захват від першого у своєму житті польоту, а розчарування: ну підняли його вгору, ну сидить він у темній коробці, подірявленій ілюмінаторами, яка смердить нафтою й потом, здригається від надривного гуркоту ротора, який скажено крутиться, — все це мало стосунок до звичайної механіки з її обмеженими можливостями, з її інерцією та оглушливим шумом, але не до справжнього польоту, не до чарів пташиного польоту, які створював один-єдиний звук — свист і шурхіт неба в махових перах.

Затиснутий поміж солдатів у камуфляжі, Берінг сидів у броньованому армійському гелікоптері й думав про птаство моорських очеретів — про берегових ластівок, які з роззявленим дзьобом так стрімко прорізували вечорами стовпи з мошкари, що око було нездатне прослідкувати за їхнім польотом.

Політ. В інший день і за інших обставин він напевно був би в захваті вже від одного вигляду мокрої від дощу, блискучої шеренги бойових літаків на Брандському летовищі — винищувачів-бомбардувальників, обтікачі яких були розмальовані очима хижаків та оскаленими іклами. А перед одним з ангарів — напевно, втричі більшим від критої простріленим гофрованим залізом розвалюхи в долині моорського летовища — він бачив цілу команду гелікоптерів, спокійну зграю темних бойових машин; лопатями роторів, дулами бортової зброї, шпорами й стабілізаторами вони були схожі на величезних комах. Мешканці приозер'я бачили такі, лише коли під час каральної експедиції чи маневрів загін цих похмурих чудовиськ на малій висоті пролітав над очеретами.

Але що таке аеропорт Бранда, що таке всі ці двигуни, радіомаяки та літальні апарати проти обіцянки дока Моррісона, що плями в полі зору Берінга знову зникнуть і принаймні в глибинних шарах його сітківки все знову буде як раніше, до першої сутінкової тіні!

В ілюмінаторах темніла синява. Ніби лопаті гвинта, що скажено крутилися, розпороли дощові хмари — ілюмінатори стали раптом темно-синіми. І сліпуче сонячне світло хлинуло до