Корнелія Функе - Володар драконів

гумелькіс, — відповів щур і повернувся до Гіневер. — А це хто, дозвольте спитатися?

— Це Гіневер, — представив Бен дівчинку. — Дочка професора, який мало не наступив на твій літак. Їй здається, що вона бачила Кропивника.

— Мені не здається, я точно його бачила, — сказала Гіневер. — Сто тисяч відсотків!

— Може бути, — Луї Довгохвостий відкрив дверцята під крилом літака і дістав бляшанку з хлібними скоринками. — Але зараз цієї свині ніде немає. Я літав річкою вгору і вниз, так низько, що риби сприймали мене за муху, і в кабіну мені бризкала вода. Але золотого дракона з гномом я не бачив. І взагалі нічого схожого. Ані лусочки.

— І слава богу! — Бен зітхнув із полегшенням. — Я вже думав, він знову йде за нами назирці. Спасибі тобі, Луї!

— Та нема за що! — відповів щур. — Завжди до ваших послуг! — Він запхав у рота кілька хлібних скоринок і розлігся на стіні. — Ах, — зітхнув він, підставляючи сонцю свою гостру мордочку, — до чого все-таки приємно іноді полінуватися! Добре, що дядечко мене не бачить. У нього б від обурення хвіст вузлом зав’язався!

Гіневер не промовила ані слова. Насупившись, вона дивилася вниз, на річку.

— І все ж я готова присягнути, що чудовисько там, унизу, воно підстерігає нас, — сказала вона нарешті.

— Так облиш! Його засипало піском, — сказав Бен. — Абсолютно точно! Чула б ти цього гнома! Він явно не брехав. Слухай! — Він штовхнув її ліктем. — Розкажи мені ще про цей храм.

— Про який саме? — сказала Гіневер, не дивлячись на нього.

— Про той, де зараз твоя мама, — відповів Бен. — Де гнівні боги.

— Генкханг, — сказала Гіневер, — так він називається. Гаразд, якщо тобі так хочеться…

Коли Барнабас Візенгрунд спустився з ламою і Лунгом зі сходів великого молитовного залу, він застав Бена і свою дочку, які досі сиділи на стіні. Між ними похропував Луї Довгохвостий, і потирав затерплі ноги Мухоніжка. Діти так захоплено розмовляли, що навіть не чули, як вони підійшли.

— Мені шкода переривати вас, — сказав Барнабас Візенгрунд, підходячи ззаду, — але Бену вже час згадати про те, що він мусить розбити місячне сяйво. Лама приніс йому священний камінь.

Чернець розтиснув долоні і простягнув йому білий камінь, що таємничо мерехтів навіть при денному світлі. Бен зліз зі стіни і шанобливо прийняв його.

— А де Сірчана шкурка? — запитав Лунг, озираючись.

— У моєму ліжку, — відповіла Гіневер. — Наїлася і спить.

— Чудово, — посміхнувся їй батько. — А що розповів наш друг щур?

— Ніяких слідів Кропивника, — відповів Бен, розглядаючи місячний камінь. При денному світлі він видався йому темнішим.

— Ну що ж, звучить доволі заспокійливо, — Барнабас Візенгрунд подивився на дочку. — Чи ти так не вважаєш, Гіневер?

Гіневер наморщила чоло:

— Не знаю.

— Гаразд, ходімо, — сказав Барнабас Візенгрунд, беручи попідруки дочку і Бена. — Захопимо Сірчану шкурку і Віту. І тоді Володар драконів спробує розв’язати загадку джина. Давно я нічого не чекав із таким зацікавленням, скажу я вам. Хто ж з’явиться, коли Бен розіб’є камінь?

Робота для Кремінної бороди

Луї Довгохвостий помилявся. Кропивник був зовсім поряд. Глибоко занурившись у намул, він засів на дні Інду в тому місці, де на воду падала тінь монастиря. Річка була у цьому місці така глибока, що на поверхню не пробивалося навіть мерехтіння золотої луски Кропивника. Він лежав там і терпляче чекав на повернення чистильника панцира.

Перед тим як Кропивник під покровом ночі занурився на річкове дно, Кремінна борода зістрибнув на берег і сховався у траві. І коли нарешті минув день і половина ночі, й стомлений Лунг прилетів із гір і приземлився між білими стінами монастиря, гірський гном вирушив у дорогу. Він ішов полями, повз хати, аж поки дістався гори, на схилі якої стояв монастир. Далі Кремінній бороді довелося дертися вгору. Гора була високою, дуже високою, але не дарма ж Кремінна борода був гірським гномом. Сходження на гору було йому майже так само любо, як золото. Кам’яний остов гори шепотів і співав під пальцями Кремінної бороди, наче тільки на нього й чекав. Він розповідав йому про величезні печери з колонами з коштовних каменів, про золоті поклади і дивних істот, що живуть в його надрах. Кремінна борода сміявся з щастя, видираючись кам’янистим схилом. Йому хотілося б дертися так вічно, але коли над вершинами зайнялася ранкова зоря, він заліз на низьку стіну, що оточувала монастир, і обережно зазирнув униз.

Кремінна борода нагодився саме вчасно, щоб встигнути побачити, як Лунг із друзями зникли в дверях дюкхангу. Гном так само поквапився туди, і навіть став підводитися сходами слідом за ними, але важкі вхідні двері вже зачинилися, коли він видерся вгору, і хоч як він намагався їх відкрити своїми коротенькими пальцями, — двері не піддавалися.

— Добре, — сказав гном собі під ніс, — поки не пощастило, але не залишаться ж вони там назавжди.

Він озирнувся у пошуках сховища, звідки можна було б спостерігати за площею і сходами. Знайти у старій стіні відповідну вибоїну виявилося неважко.

— Чудово, — прошепотів Кремінна борода, протискуючись між камінням. — Немов для мене зроблено! — І став чекати.

Сховок він вибрав вдалий. Щоправда, коли Лунг та інші вийшли з молитовної зали, Кремінній бороді видно було самі лише ноги ченців