Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

Перед каменями, все ще остерігаючись наскочити на щось загрозливе, хлопчак дещо сповільнився. Коли до нещодавно викопаних грядок залишалося не більше як десяток кроків, він побачив, що трилітрова банка, в якій сидів Джек Спарроу, лежить на боці, а хом’яка всередині немає. Марк підступив до банки, обережно, неначе сапер над міною, опустився перед нею навпочіпки та встромив ніж у землю поряд із коліном. Трав’яна підстилка пожухла, на дні валялося півсотні крихітних засохлих какашок. Марк вивчив поглядом землю довкола себе. Трохи поодаль, між пластиковим відром і молотком, лежала пошматована коробка з-під корму «Роккі». Хлопчак спочатку обстежив картонні обривки, потім — траву біля них, але не побачив жодної зернини. Очевидно, що банку перекинув борсук, крихітний джунгарик нізащо її не перевернув би, а от хто сточив корм — це питання. Ним міг бути і хом’як, і борсук. Залежно від того, що борсук зробив із хом’яком після того, як той вибрався зі свого трилітрового сховку.

Ковбаса та плавлені сирки валялися неторканими в затінку під найближчим валуном — там, де хлопець їх покинув.

Марк покрутив головою в надії натрапити на сліди джунгарика та раптом застиг. Очищених від трави й засіяних ділянок було дві — менша розташовувалася в затінку від валуна, більша лежала на сонці, — і зараз хлопець прикипів поглядом до більшої, освітленої. Його очі за скельцями покруглішали та збуджено заблищали. Уздовж північного краю грядки витягнувся рядок блідо-зелених пагонів із тендітними овальними листочками. Думки про хом’яка безповоротно видуло з мозку. Хлопчак навкарачки підповз до грядки та розпластався на траві обличчям упритул до миршавих паростків. То була редиска. Марк іще ніколи не бачив паростків редиски, які щойно пробилися з-під землі, просто він пам’ятав, що цю частину городу засіяв саме редискою. І за незмінної температури та під постійними сонячними променями вона проросла за лічені дні! Не встаючи, Марк випростав руку й провів пальцями по ще немічних листочках. Потім подумав, що паростки треба негайно підлити, і вже намірився підвестися, коли з-за спини долинуло неголосне:

— Привіт.

Хлопець підскочив, наче його з-під землі торохнуло струмом. У повітрі перевернувся, впав на спину, перекрутився ще раз і, потягнувшись, висмикнув ніж із землі. Далі став на одне коліно, стиснув лезо обома руками та виставив перед себе.

Соня витріщалася на нього з осторогою. Так дивляться на придуркуватого пса, зважуючи, якою великою є ймовірність того, що він скажений.

— Ти чого? — озвалася вона.

— Це ти? — бовкнув Марк. Руки тремтіли, проте ножа він не опускав.

— Ні, це я, борсук, — заправивши волосся за вухо, відповіла дівчина. — Я просто набула вигляду знайомої тобі людини, щоб ти мене не лякався.

Хлопець став сірим, як земля, сірішим за валуни праворуч від нього. Соня пирснула:

— Попустися. У нас не було останнього уроку. Я прочитала твоє повідомлення і прийшла сюди.

Марк нарешті опустив руки, відклав ніж і видихнув.

— Пробач.

— Ти б себе бачив.

— Та йди ти…

Вона ще раз глузливо гмикнула.

— Реально повірив, що я — це борсук?

Хлопець штрикнув її ображеним поглядом, але довго гніватися не міг.

— Глянь, — показав він на грядки, за розгляданням яких його заскочила дівчина.

Соня підійшла та присіла поряд.

— На що я маю глянути?

— Редиска проросла.

Дівчина втупилась у Марка. Хлопець лише через кілька секунд зауважив вираз її обличчя, після чого спересердя ляснув долонями по колінах.

— Я посадив її три дні тому. Я читав, що за +20 °C редиска проростає на четвертий чи п’ятий день, але тут постійно сонце, і вона проросла вже. На третій день!

Соня скептично скривилася.

— То й що?

— Ти серйозно не розумієш?

Вона мотнула головою.

— Ні.

— Ну, — він зробив жест рукою, — тут немає комах, на пляжі я не знайшов черепашок, і я боявся, що цей світ…

— Мертвий? — вставила Соня.

— Ні! — запекло заперечив Марк. — Він… ну, мені здавалося, що він ніби як стерильний. І тому я сумнівався, що тут що-небудь буде рости. Але глянь: росте. Тобто тут можна жити! Треба, звісно, ще придумати, як бути з м’ясом. Холодильник я сюди не притягну. Але теоретично можливо завести поросят або, ще краще, кроликів.

Скептично схиливши голову, дівчина кивала. Коли хлопчак закінчив, промовила:

— Цей світ мертвий.

— Чому він мертвий? — розсердився хлопець. — Те, що сонце висить в одній точці, ще нічого не означає!

— Це не через сонце.

— А через що?

— Через борсука.

— Через те що я побачив борсука? Не сміши мене!

— Скажи ще, що не злякався.

— Я злякався, але… — Він труснув головою. — Яка різниця?

— Цей світ мертвий, — повторила Соня. — Все, що в ньому з’являється, теж мертве.

Марк закотив очі. Водночас йому чомусь не подобалося, куди завертає розмова.

— Ти ж знаєш, що це був той самий борсук, — наголосила дівчина.

— Тебе там не було, ти не знаєш! — Хлопець пожалкував, що розповів їй про зустріч із твариною. — Це просто збіг!

— Зовсім не збіг! — підвищила голос Соня. — Як ти можеш бути таким тупим?!

Марк огризнувся, проте якось невпевнено.

— Сама ти тупа! Не хочу більше з тобою сперечатися.

Дівчина відвела погляд. Вона не дивилася ні на що конкретно — очі застигли, не сфокусувавшись ні на чому, — потому зробила короткий вдих і заговорила.

— Через рік після того, як ми переїхали, я підібрала на вулиці котика. Я перейшла до п’ятого класу, вересень тільки почався, проте вже було холодно. Я поверталася зі школи й біля Інституту мистецтв побачила кошеня. Котик лежав у траві біля паркана, за перехрестям, ну, ти знаєш, — Марк кивнув. Двоповерхова будівля Інституту мистецтв стояла за півсотні кроків на північ від багатоповерхівки, в якій жили Соня та Марк, навпроти Облуправління національної поліції. Вони щодня минали його дорогою до школи. — Іще сліпий, зовсім крихітний. Він так жалібно нявчав… Я розплакалася. Одразу зрозуміла, що його треба забирати з вулиці, бо він загине, та я знала, що батьки не дозволять мені взяти його додому. Я півгодини просиділа біля кошеняти, чекала, може, з’явиться кішка, але дарма. Потім відчула, що мерзну, й пішла додому. Ревла всю дорогу, і коли прийшла, теж ревла. Мама того дня мала нічну зміну, і вона зустріла мене. Почала розпитувати, що сталося, і я розказала, що там, на вулиці, котик і що він помре, бо холодно й накрапає дощ. Я так і не змогла заспокоїтися, а мама взяла мене за руку, і ми разом пішли на вулицю, до Інституту.

Марк бачив, як на повіках дівчини збираються сльози.

— Кошеня — таке жалюгідне