Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Вершниця з зеленавими очима і темними розчерками брів над ними. Та більше було не розрізнити — через пов’язку, що приховувала обличчя. Сріблястий лук і стріли виднілись за спиною.

— Вітаю, — промовила вона спокійно, кивком голови наказуючи сервусам зникнути. Ті покірно пішли геть. — Мене звуть Келеною. З ким маю честь розмовляти?

— Я — Всевлад, а це — моя напарниця Ханна. Ми разом з трьома сервусами супроводжуємо Анну та Тараса, дітей Буймира з Орієна. Пан Тарас має значні проблеми зі слухом внаслідок травми і ми вже тривалий час мандруємо імперією в пошуках гідного лікування. Не так давно нам порадили звернутись до лікаря Рахнада, відомого майстра з залагодження подібних проблем. Чули, що востаннє він був саме в Бактрії. — Всевлад розповів усе те ж саме, що й військовим, які повсякчас перепиняли нас на шляху до кар’єру. Мене дуже тішили їх витягнуті від здивування обличчя.

— Навряд чи цей лікар мав якусь роботу в Розарі, — голос незнайомої дарвенхардки пролунав трохи здивовано. — Тут радше можна отримати всі на світі болячки, а не позбутися від бодай однієї з них.

— Так, звісно... — Всевлад на мить замовк. І відбувся вступ в розмову Анни:

— Не подумайте, що я ненормальна. Але я вмовила наших охоронців звернути до цього кар’єру. З дитинства мріяла його побачити. Бо щодо лікаря... ще в місті Вільтемі нам сказали шукати його північніше, бо Рахнад мав би вже кілька тижнів гостювати у Володаря Бактрії, в столиці. У Величного захворіла донька.

Я відчула, як напружився Тигран, що сидів на коні трошки позаду мене. Ще б пак. Я теж це вловила — страх. Голос Стожара тремтів, хоч зазвичай вона брехала бездоганно.

Десь неподалік заревів якийсь чоловік, коли його наздогнала нагайка.

Я мимоволі закусила губу і поглянула на Анну. Хоч би вона зараз не накоїла дурниць зі своїми емоціями.

Дівчина була блідою і втомленою. Але дивилась у вічі Келені. Різноколірний погляд був пригніченим, але принаймні очей не опустила.

— Що ж... тоді хоча б мусите дочекатись світанку, бо зараз, надвечір, нічого вже не видно. А за ніч курява вляжеться, — безпристрасно відповіла та. Я полегшено видихнула.

— Дякую, Келено. Нам можна десь тут зупинитись? — Анна заговорила сміливіше.

— Так, звичайно. Але це не постоялий двір для заможних белатів, прошу панів за це вибачити.

— Нічого. Аби було, де поспати, попоїсти і умитись. Ми тут ненадовго.

— Прошу за мною.

Ми проїхали десь із кілометр по краю кар’єру, а тоді Келена повернула коня ліворуч, на стежину, що вела нагору. За кілька хвилин опинилися на рівнині, що пролягала відчутно вище видобувної ділянки. Тут теж була пилюга, але не така страшна, як унизу. І звідси було видно кар’єр Розар, що простягнувся в обидва боки, скільки сягало око. Сонце саме сідало за ще вищими скелями, ховаючи своє проміння за їх вершинами, і тіні до величезної прірви падали смугами.

А там, куди ми приїхали, було невелике містечко, де мешкали військові і, вочевидь, могли зупинитись мандрівники. Хатини були переважно одноповерховими, змурованими з каменю. Між ними росли поодинокі дерева — але не плодові, що не були пристосовані до такої місцевості. Було дивно бачити таке поселення — без садів чи навіть малесеньких грядок. Але то тут, то там височіли великі стодоли — вочевидь, в них було вдосталь сіна для овець, корів, биків, кіз та коней, які галасували трохи віддалік, у просторих загорожах, поряд з якими були побудовані хліви.

То тут, то там ходили сервуси — більшість саме поверталась до домівок.

Келена спішилась біля одного з будинків — одноповерхового, але доволі довгого. Розмотала шаль довкола голови — на плечі впали розкішні солом’яні кучері. Обличчя вона мала кругле, досить красиве. На вигляд — років тридцять з гаком.

Ми скористались її прикладом. Я відчула фантастичне полегшення, скинувши тканину з голови. Тріпнула волоссям, але воно, заплетене в косу, все ж набрало «сивини». Поглянула на Стожара — та легенько мені всміхнулась.

— Прошу, — Келена прочинила двері, пропускаючи нас досередини. — Сервуси, вам варто піти на західний край містечка, знайдіть там дарвенхардку Арту, вона головує над вашими загонами. Поясніть, хто ви і звідки. І отримаєте місце ночівлі та їжу.

Либідь, Тигран та Златодара встали струнко, віддали честь і, схопивши своїх коней за узди, повели, куди було сказано. Я на мить прикипіла очима до Анни, переймаючись тим, чи не кине вона часом переповнений почуттів погляд на Тиграна, але дівчина дивилась на свого коня, легенько гладячи його по шиї. А тоді вона звично відв’язала торбу з книгою і скельцем, яку возила при сідлі, та вручила «братові». Я ще не забула страху в її голосі, але зараз зітхнула з полегшенням. Мені дуже не подобалась її розсіяність останніми днями.

— Ваших коней доглянуть, за поклажу не переймайтесь, візьміть лише найнеобхідніше, — мовила дарвенхардка, знову нагадуючи, що нам варто зайти.

Звичайно ж, ми взяли майже все.

То був будинок, в якому мешкали белати, що приїжджали до кар’єру в справах. Обстановка була скромною, але цілком охайною. Нам навіть знайшлась «сімейна» кімната