Олександр Медведєв - Танці утрьох

— Почекай, дитинко, — Кононов загородив їй прохід. — У тебе великі неприємності.

Кононов витяг червону книжечку і тицьнув її під ніс переляканій дівчині.

— І що це означає? — Ілона закліпала накладними віями.

— Там біля входу стоїть червоний джип з нашими хлопцями. Бачила?

— Бачила, — кивнула Ілона.

— Тоді слухай, — Кононов заговорив тихо, але виразно. — У тебе проблема з віком.

Кононов був абсолютно впевнений у тому, що дівчині ще не виповнилося шістнадцяти.

— Я знаю, — плаксиво сказала Ілона і шморгнула носом.

— А твій хлопець?

Ілона кивнула.

— Звичайно я б міг прямо зараз забрати тебе в Управління.

— Але ж ви цього не зробите? — благально залепетала Ілона. — Не зробите?

— Усе залежатиме від твоєї поведінки.

Було видно, що дівчина відчувала небезпеку, але ніяк не могла розібратися, що ж сталося. Вона боялася Кононова. Хоча спілкування з міліцією було для неї звичною справою. Але Кононов зовсім не скидався на звичайного міліціонера. Хіба нормальні менти розгулюють по люксах у туфлях на височезних підборах?

— На тебе, моя люба, настукав Макс. Зараз він перебуває під слідством, ми злегка «натиснули» на нього і він указав на тебе.

— На мене? Що я зробила? — в Ілони затремтів голос.

— Зараз ти поїдеш зі мною, а мої хлопці переговорять з твоїм другом…

— Нікуди я не поїду! — забилася в істериці дівчина.

«Слава богу, що Смолич любитель неповнолітніх, а не   зухвалих шльондр. Останніх не так легко залякати», — міркував Кононов, даючи дівчині можливість наплакатися досхочу.

— Та я цього Макса лише двічі бачила.

— А він стверджує, що добре тебе знає, не грайся зі мною! — гаркнув Кононов.

— Я нічого не зробила! — крикнула Ілона.

— У суді розповіси, — більш м’яко сказав Кононов, який не дуже приємно почував себе в ролі ошуканця.

— Я ні в чому не винна!

— Досить балачок, — відрізав Кононов. — Розповідай, як усе було.

Ілона витерла своє личко рукавом напівпрозорої кофточки.

— А що розповідати? — запитала вона, вкрай збентежена.

— Почнемо з шостого травня. Це минула неділя. Пригадуєш? Тільки не думай мене дурити! Макс у всьому зізнався.

— А що шостого числа?

— Дитинко, не зли мене. Розповідай, як усе було…

Ілона знову зарюмсала.

— В неділю я була в Макса. Він замовив мене на десяту, але я трохи спізнилася і прийшла до нього здається… о пів на одинадцяту. Я не люблю вставати рано. Але Макс пообіцяв заплатити вдвічі більше…

— Це я знаю, краще розкажи, коли ви вирішили убити Столярова?

(Ніякого Столярова Кононов, звичайно, не знав, просто він хотів випитати в Ілони правду про шосте травня).

— Убивство?

Ілона дивилася на Кононова поглядом жертовного ягняти.

— Гаразд, продовжуй, що було далі, після того, як ти прийшла, — махнув рукою Кононов.

— Він накричав на мене, вилаяв за спізнення. Потім пояснив, що у нього непередбачена справа і йому потрібно ненадовго вийти. Попросив, щоб я його почекала.

— Що далі? — зіщуливши очі, запитав Кононов.

— Макс пообіцяв доплатити ще й обіцяв прийти через годину, а повернувся через три.

— Ти хочеш сказати, що з ним нікуди не ходила, правильно я зрозумів? — єзуїтським тоном запитав слідчий. — Але от сусіди, бабусі, що сиділи на лавочці, кажуть інше — вони стверджують, що Смолич вийшов під руку із симпатичною молодою дівчиною. Це часом була не ти?

(В інтересах справи Кононов міг зважитися і не на такий блеф).

— Та нікуди я не виходила, а увесь час, поки його не було, дивилася відик.

— Що було потому, як він прийшов! — крикнув Кононов.

— Дивно, але він повернувся у спортивному костюмі, хоча виходив із дому у піджаку і джинсах — я це запам’ятала. Ми трохи випили, я зробила йому мінет, — після цього подзвонила Валєрику — це мій хлопець. Він мене забрав. До речі, Макс дотримався обіцянки, не поскупився. Заплатив сповна.

Кононов скривився:

— Бачу, доведеться їхати в Управління.

— Невже Макс когось убив? — тихо запитала Ілона.

— Уяви собі.

— А ви його піймали?

Ілона бовкнула зайве, але забирати слова назад було пізно. Вона це зрозуміла.

Розумів і Кононов, що якби не натис на Ілону, вона б ні в чому не зізналася.

— Твоя адреса, дитинко? — запитав Кононов і витяг блокнот з кишені.

— Калініна, п’ять, квартира вісімнадцять. Тільки ви мамі, будь ласка, нічого не говоріть. Хоча б поки.

Кононову раптом стало жаль цього нерозумного дівчиська, що відбилося від матері.

— Домовилися.