Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

class="p1">Ці найменші представники родини шимпанзе, яких У Центральній Африці називають «соко», досить потворні на вигляд. В них вузький лоб, жовта морда й високо поставлені вуха. Живуть вони невеличкими зграями, гавкають, мов собаки. Тубільці бояться цих мавп, бо вони інколи крадуть їхніх дітей, яких потім кусають і дряпають. Споруджений за порадою Діка Сенда навіс так добре маскував пірогу, що навіть ці гострозорі тварини нічого не помітили.

Десь надвечір, пропливши миль із двадцять, пірога раптом зупинилася.

— Що там таке? — спитав Геркулес, який весь час стояв за кермовим веслом.

— Загата, — відповів Дік, — але загата природна.

— То зруйнувати її, капітане Дік?

— Атож, Геркулесе. Доведеться рубати сокирою. Загата, мабуть, міцна: на ній осіло вже кілька острівців, а вона стоїть.

— Зруйнувати, то зруйнувати! — відповів Геркулес і перейшов на ніс піроги.

Загата утворилася з водоростей «тікатіка», що їх міцні гнучкі волокна, переплітаючись, спресовуються в щільну масу, схожу на повсть. По такій повсті можна перейти річку, як по мосту, коли не боятися загрузнути по коліно в цьому багнистому настилі. На поверхні загати росли прегарні лотоси.

Швидко спадала темрява. Геркулес міг спокійно вийти з-під навісу. Він так вправно орудував сокирою, що за якісь дві години загата розпалася посередині. Течія понесла обидві її половини до берегів, і пірога попливла далі.

Чи варто про це говорити? Кузен Бенедікт — ця велика дитина — сподівався, що Геркулесові не вдасться перерубати загату й пірога не попливе далі. Подорож річкою здавалася йому дуже нудною. Він із жалем згадував факторію Жозе-Антоніу Алвіша й свою хатину, де залишилась його бляшанка з колекцією комах. Ентомолог так сумував, що всім було його жаль. Адже довкола — жодної комахи! Жодної!

Тож коли Геркулес — «його учень» — приніс йому якусь бридку волохату істоту, ентомолог невимовно зрадів. Славний негр угледів її на загаті. Він мав досить збентежений вигляд, оддаючи свою знахідку вченому.

Кузен Бенедікт обережно взяв істоту двома пальцями й підніс до самісіньких очей, знову з жалем згадавши про окуляри та лупу. Як би вони оце йому придалися!

Раптом він закричав:

— Геркулесе! Геркулесе! Ти заслужив прощення! Кузино Уелдон! Діку! Це єдина в своєму роді комаха і, безперечно, африканська! Хай-но тільки хто спробує забрати її в мене! Я скоріше розпрощаюся з життям!

— Справді цінна знахідка? — спитала місіс Уелдон.

— Ви ще й питаєте! Це комаха, яка не належить ні до ряду твердокрилих, ні до сітчастокрилих, ні до перетинчастокрилих, ані взагалі до жодного з десяти відомих науці рядів! Невігласи віднесли б її до павукоподібних. Але вона тільки схожа на павука! Членистонога істота, яка була б павуком, коли б мала вісім ніжок; проте ця істота має всього шість ніжок, і тому вона — не що інше, як комаха! Чи міг я, друзі мої, сподіватись, що до рук мені потрапить такий скарб?! Нарешті й моє ім'я увійде в науку! Цю комаху буде названо «Hexapodes Benedictus»!115

Кузен Бенедікт так захопився, що, сівши на свого улюбленого коника, відразу забув про минулі й майбутні злигодні. Місіс Уелдон і Дік Сенд вітали його від щирого серця.

А суденце тим часом пливло далі по темній воді. Тишу порушувало тільки брьохання гіпопотамів та шурхіт крокодилів на прибережному піску.

Повний місяць зійшов над деревами, і його м'яке світло, проникнувши крізь щілини в навісі, осяяло пірогу.

Раптом з правого берега долинув якийсь глухий шум, наче в темряві запрацювало водночас кілька великих помп.

То прийшло на водопій велике стадо слонів. Понаїдавшись за день волокнистих стеблин, вони тепер гамували спрагу перед нічним спочинком. Їхні хоботи то піднімались, то опускались, мовби якісь механізми; здавалося, ці велети вип'ють усю річку.

Розділ XVIII

РІЗНІ ПОДІЇ

Протягом наступного тижня пірога пливла далі за водою. За ці дні не сталося нічого особливого. Річка текла серед чудових лісів.

Край і тут був безлюдний. Дік Сенд анітрохи не жалкував за цим. Зате тварин тут не бракувало. Грайливо вибрикували зебри, вискакували й щезали табуни антилоп, з яких найграційніші антилопи-каами. Ввечері всі ці мирні тварини зникали і виходили хижаки — леви та леопарди. Однак досі втікачі не мали сутичок ні з лісовими, ні з річковими хижаками.

Майже щодня пополудні вони підпливали до правого або лівого берега і Дік Сенд сходив на землю.

Доводилось поповнювати запаси харчів. У цих диких місцях не було ані маніоку, ні сорго, ні маїсу, ні фруктів. Власне, все це росло й тут, але в дикому стані, його не можна було їсти. Тож Дік Сенд хоч-не-хоч полював, дарма що звуки пострілів могли привернути увагу тубільців.

Вогонь мандрівники добували з допомогою тертя, обертаючи дерев'яну паличку в ямці, видовбаній у сухій гілці смоковниці. Вони перейняли це в тубільців, а може, і в мавп. Адже дехто з дослідників твердить, що горили добувають вогонь саме в такий спосіб. Потім на багатті смажили великі шматки м'яса антилопи або лося — їжу на кілька днів.

4 липня Дікові Сенду вдалося одним пострілом забити антилопу «поку». Це була тварина п'ять футів завдовжки з довгими рогами, прикрашеними наростами у вигляді кілець, з жовтаво-червоною шерстю, поцяткованою білими плямками, та білим черевом. Її м'ясо всім припало до смаку.

За підрахунками Діка Сенда виходило: до 8 липня вони пропливли щонайбільше сто миль. Проте й це вже була чимала відстань. Тільки тепер Дік Сенд почав себе питати, куди ж принесе їх річка, яка, здавалося, не мала кінця-краю. Досі вона увібрала в себе лише кілька маленьких приток і майже не поширшала. Спершу вона текла на північ, а далі повернула на північний захід.

Річка теж годувала мандрівників. За вудку їм правили ліани, за гачки — гострі колючки. Вони ловили «санджіку» — дрібних рибок, дуже ніжних на смак, які довго зберігаються, коли їх прокоптити; чорну «узаку» — теж смачну рибу; головату «монде» з цупкою щетиною замість зубів; маленьких «дагала», що водяться в проточній воді й належать до породи оселедців. «Дагала» схожі на мальків, яких ловлять у Темзі.

9 липня вдень Дік Сенд зазнав ще одного випробування. Він був один на березі й саме підстерігав кааму, роги якої виднілися з кущів. Тільки-но він вистрелив, як за тридцять кроків од нього на берег вискочив другий — дуже страшний — мисливець. Він, безперечно, з'явився по свою здобич і не збирався поступатися нею.

Це був велетенський лев тієї породи, яку тубільці називають «карамо». «Карамо» анітрохи не схожі на так званих ньясських безгривих левів.