Микола Васильович Гоголь - Огненний змій

просто в комору і виведи звідти свою дівчину. А з клишоногим я вже сама собі раду дам.

Явтух обережно наблизився до комори, але відчинити двері не наважився — адже там спала його суджена, міг її сполохати. Він припав губами до шпарини і тихенько покликав:

— Найдо! Найдусю! Вставай!

— Хто там? — спитав ледь чутний голос.

— Я, Явтух… твій Явтух, моя кралечко!

— А коли ти Явтух, то перехрестись так, аби я побачила.

Явтух перехрестився і двері тихо скрипнули. Молодята кинулися одне одному в обійми.

— Який же ти чудний, Явтусю, в цій одежі!

— Нічого, моя зіронько, підем звідси. Потім тобі все розповім.

Тільки тепер, виводячи дівчину з хати, побачив Явтух, яке потворисько лежало на столі, звісивши рогату голову. Щойно вийшли на ґанок, як відьма у ту ж мить стрибнула до хати і звідти враз залунали крики, сварня, вереск, галас, а ще за пару хвилин задихана відьма виволокла за чуба удаваного козака…

— Ось я тобі, стерво! — вищала вона, тріпаючи чорта за волосся, як то бува, коли льон тріпають. — Ось я тобі! Тепер не скажеш, що не пиячиш та за дівками не вганяєш!

— Та що ви?! Та помилуйте! — кричав жалібно сатана, набравши знову свого природнього вигляду.

— А ось тобі! На! На! За дівками?!

Град кулаків сипався на сатану, і не знати, що б далі було, якби не прокричали півні й відьма, ухопивши своє горе за хвіст, не злетіла в повітря й не зникла в тумані…

— Ось тобі й на, — усміхнувся Явтух, пригортаючи Найду. — Так йому й треба, вражому синові! Чи ти ба, як обоє чкурнули! Чисто тобі, мов жиди з краденим гиндиком!.. Ох і нічка! Хай їй грець!

— Еге, — згодилась Найда. — Але де ж ти був увесь час?

— В Криму був!

— Як у Криму? В самім кримськім царстві?

— В кримськім царстві.

— Любить брехати хлопець! А несамохіть таки повіриш, що він з Криму вернувся, — проказав за їхніми плечима басуватий голос. — Несамохіть повіриш після всього, що зараз бачив.

Молодята озирнулися — на возі сидів старий мірошник і, задерши голову, дивився в небо.

— Зникли, бісові діти! — похитав він головою, втративши в небі й слід по непроханих гостях.

— Ох, я вам історію розповім, Семене Потаповичу! — сказав Явтух, низько вклоняючись. — Таку історію, що ви за своє життя не чули! Тільки віддайте за мене Найду!

Сказавши, завмер, чекаючи відповіді. Найда стояла збоку, опустивши соромливо очі. Мірошник скинув з воза кілька порожніх мішків, зліз на землю, перекинув коневі на спину віжки і, взявшись під боки, замислився…

— Ну, хіба тільки тому, — сказав нарешті, — що я щасливо продав муку в Чугуєві! Хай буде по вашому! Тільки вже ти, братчику, не відкрутишся і розкажеш усе, як було!

Переклад з російської.

ЖИТТЯ ЧЕРЕЗ СТОРІЧЧЯ[8]

Ця оповідь відноситься до нинішнього віку, а саме до 1868 року.

Якийсь Порошин, молодик років двадцяти п’яти, чорнявий, сухорлявий, блідий і вродливий, не так давно закінчив курс в Московському університеті, де уник тодішніх молодіжних заворушень завдяки особливостям своєї натури. Він читав філософів, деїстів, а поруч з ними Й натуралістів, останніх — для порівняння з першими.

Жадібно пробігаючи в газетах повідомлення про надприродні явища, привидів, сомнамбулістів та медіумів, він сам, до речі, не вірив у практичний сомнамбулізм чи медіумізм, особливо у ті його прояви, котрі трактуються і публічно показуються шарлатанами на зразок Юма, Бредіфа, Следа, братів Едді та решти штукарів того ж гатунку.

Приїхавши до Парижа у 1868 році для направи свого слабкого здоров’я, Порошин відвідував лекції різних учених, але не обминав і різноманітних дивин, серед них і сеансів Робер-Гудена, де можна було побачити досліди вищої фізики, явища спектрів, ясновидіння та інші трансцедентальні чудасії, якими спритні й вигадливі французькі штукарі-шарлатани морочать вуличну юрбу.

Якось Порошин сидів у залі такого фізика. На сцені було приспано якусь білявку, яка в цьому стані читала запечатані листи й диктувала рецепти хворим. Все йшло, як по маслу. Цибатий професор сомнамбулізму у фраці, в білій краватці і таких самих рукавичках щебетав з кафедри перед ясновидицею, сиплючи іменами найновіших світил реальної філософії і плутаючи звичаєм французів Шопенгауера з Гартманом і Штрауса з Фейєрбахом. Ставало дуже нудно. В залі було тлумно й душно. Жарівки тьмяно освітлювали море голів. І саме тоді, коли Порошин уже намірився піти, одна з тих голів у червоній східній фесці ворухнулася і пролунав різкий голос:

— Це шахрайство, дурисвітство найгіршої проби!

Всі сполошилися, почали озиратись. Професор зашарівся.

— Грубий обман і брехня! — голосно повторив чоловік із вродливим смаглявим обличчям. — Публіка повинна протестувати!

— Хто ви? — спитав господар вечора. — Так не ошелешують глядачів! Якщо ви не вірите в досліди, то навіщо сюди прийшли? Навіщо платили гроші? Можете їх дістати назад…

— Дурисвітство! — стояв на своєму цей східний чоловік, мабуть, вірменин. — Я не проти сомнамбулізму, а проти таких обманів, які ми тут бачимо… Ви приспали свою співучасницю. Вона не спить, а тому така ж шахрайка, вибачайте, як і ви… Але я вірю в ясновидіння. Я — давній його прихильник і займаюся цим не для розваги.

В публіці, що була мішаниною випадкових людей з підставленими, очевидно, найманими глядачами, зчинилася несусвітня метушня. Вірменин у фесці вискочив на стілець, показуючи руками, що хоче говорити:

— Але я вірю в могутню, безмежно велику силу сомнамбулізму, — сміливо продовжував ламаною французькою мовою, коли все стихло. — Я сам володію даром присипання… І ось вам довід…

— Геть його! За двері! Геть! — кричали підставні клакери з розчервонілими, зіпрілими обличчями.

— Нехай говорить, хай робить свій дослід! — кричали інші.

Знічений, зі скрученою краваткою і розпоротою фалдою фрака, розчухраний маг-професор повернувся на кафедру. Туди ж дали пройти і людині у фесці.

— Я хочу, бажаю, вимагаю, щоб ви самі заснули! — сказав останній, повернувши чорні й розумні очі до професора. — Сідайте, ось так… Складіть руки і спіть… Чуєте? Спіть! Я наказую!

Професор усміхнувся, скривився, але сів, оглянувши громаду розгубленим незадоволеним поглядом. А потім, очевидячки, проти волі заплющив очі, позіхнув… І, на подив присутніх, заснув. Вірменин склав на грудях руки і грізно поглянув на професорового помічника, обскубаного рудого парубка, а потім випростав руку,