Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ніхто не міг достеменно підтвердити справдешність лихої поголоски, але ні один всезнайко теж не мав підстав її заперечити, то жив Онуфрій на узліссі, відмежований від села Колочавкою й людською підозрою, а ще й людською завистю на своє багатство. Проте колочавці найчорніше заздрили Онуфрієві з тієї причини, що він перший віддав свого сина Петра на науку в Мукачівську торгову академію — такого трафунку в нашому селі досі ще не бувало.
Я був найменший з багатодітної убогої родини; сестри повіддавалися в сусідні села, старші брати валили дерево в бутинах і сплавляли дарабами по Тисі до рахівських тартаків, а я вдався вутлий і малий зростом, то нянько віддав мене до церковно-приходської школи, щоб я навчився письма, й коли мені виповнилось десять років, продав телицю, купив в Ужгороді ровера, цього самого, що он стоїть припертий до паркана, й виклопотав для мене в колочавського поштового урядника посаду листоноші. І відтоді й донині я за іншу роботу не брався.
А Колочава довга, як руський місяць, а дорога — мов ремінь, і ти котишся собі ровером поміж хатами й жидівськими крамницями, завертаєш у двори й приносиш людям радість, якщо то лист якийсь чи на гроші чек, або ж смуток, коли я мусив подавати неплатникові податку позов до суду. Згодом вже й газети почали приходити до письменних людей, — і кручу я водно педалями, а із-за воріт виглядають насторожені чи то обнадіяні на добру звістку пожильці й зустрічають мене як дорослого. Я цим пишаюся, і так мені любо промірювати дорогу від Стримби до Стрементоша й позирати на менші й вищі горби, що виросли обабіч шляху, та завше зупиняв погляд на будинкові з череп'яним дахом, який визирав з узлісся, й невідступно мозолила мене цікавість, що то за чоловік — той Онуфрій Драгирук: праведник чи злочинець, а як розгадати, коли кожен знає, що не всяк той безгрішний, хто в церкві перед престолом свічку тримає, і не той лишень злодій, що краде, а й той, який драбину приставляє.
Так я собі думав одного разу, поглядаючи на Онуфрієві забудови, як ураз побачив стрункого парубка, що жваво вихопився з лісового обійстя й збігав стежкою на дорогу. Він наближався до мене, я мимоволі сповільнив їзду, приглядаючись, й таки зіскочив з ровера, коли упізнав у тому хлопцеві, одягненому в студентський віцмундир, Онуфрієвого синка Петра, якого лише один раз бачив, коли подавав йому через вориння ужгородську українську газету.
Вродливий був Петро — високий, стрункий, обличчя мав відкрите, мужнє, він спирався на блискучий топірець із загнутою голівкою, й це додавало йому статечності, — я подумав, що в такого хлопця мусить бути й добра душа, і батько його не міг бути вбивцею; я чіпко приглядався до леґіня, й він зупинився, подумавши, певне, що я везу йому пошту.
Якусь хвилину ми дивилися один на одного, мовчки вичікуючи, хто перший заговорить, і врешті Петро спитав:
«Пошту маєш для мене, Олексику, що зупинився?»
«Нема нині газет, — відказав я, а сам не відводив погляду від мосянжового топірця. — Яка файна бартка в тебе! — промовив я із заздрістю. — Певне, опришківська…»
«А так, опришківська! — гордо мовив Петро. — Ще дідова».
«А хіба дід твій теж був опришком? Кажуть, нібито лишень нянько ходив із Шугаєм…»
«Багато хто колись опришкував… — сказав Петро невизначено. — А бартка дідова».
«То нею твій нянько зарубав Шутая?» — вихопилося в мене, і я тут же пожалкував, що сказав таке, в що й сам не вірив.
«Хто тобі такого наплів?» — насторожився Петро й неприязно глянув на мене.
«Люди мовлять…» — відказав я, потупивши очі в землю.
«Добре кум говорить, лишень кривий рот має… Не вір тому, хлопче, мій нянько чесний господар… Але ти ще замалий, щоб таку мову з тобою провадити».
«Який малий, коли пошту розвожу!»
Петро ступив крок, щоб піти собі геть, проте спинився.
«Нині в домі „Просвіти“, — сказав, — буде представлення: „Летюча естрада“ приїжджає з Мукачева. Мене вислали першого, щоб підготував приміщення… То замість слухати людські брехні, а потім переповідати, ліпше прийди подивитися концерт. Ти, бачу, цікавишся опришками, а вони увечері вийдуть на сцену».
«Справжні?»
«Справжніх уже немає, хлопче».
«А кому бартки полишили?»
«Ту зброю візьме інше войсько».
«Як же то войсько називається?»
«Карпатські січовики!» — сказав з викликом Петро й пішов не оглядаючись.
Колочавська «Просвіта» займала колишню корчму Мехела Гофштейна, яка стояла в центрі села неподалік церкви. Корчмар збанкрутував, коли найзаповзятливіші сільські пияки, спонукані просвітянами, заприсягайся на Євангелії не вживати спиртного навіть у храмові свята. Тоді Мехел продав громаді корчму разом із просторою стодолою, яка служила йому складом для бочок з пивом, а теж возівнею для виїзної брички, — й покинув село.
У тій стодолі мукачівські пластуни з Торгової академії, під началом Петра Шумея, влаштували глядацький зал зі сценою: повкопували в земляну долівку лавиці, приладнали завісу, що пересувалася на шпульках від ниток, серед студентів знайшовся художник, який намалював декорації, й назвав Петро колочавський самодіяльний театр «Новою сценою», в якому ставили аматорські вистави, проводили пластунські злети, а нині запросили студентський ансамбль з Мукачева — «Летючу естраду».
Я з нетерпінням чекав, коли розпочнеться концерт, на якому мають танцювати опришки, а я ніколи їх не бачив, хай і перебраних; в мене аж жижки затряслися, коли в Мехеловій стодолі, набитій ущерть людьми, роз'їхалася на шпульках у два боки завіса, сцена відкрилася, і в лівому її куті наготовлені троїсті музики вдарили марш, якого ще досі ніхто не чув у Колочаві. Й на подіум вимарширували не опришки, а стрільці в мазепинках і сталевого кольору мундирах, вони внесли синьо-жовтий прапор, вишикувались у два ряди й заспівали пісню, яку я запам'ятав на все життя:
Гей там на горі Січ іде.
Гей жовто-синій стяг несе.
Гей жовто-синій, наше славне товариство,
Гей маршируєм — раз, два, три!
Й до мене з цією піснею увійшов новий час, якого ні я, ні ці люди, які сиділи на лавицях у стодолі, ані хлопчаки, що повилазили на крокви під дах, бо в залі не вистачало місця, — ніколи не зріли. Та, напевне, передчували його прихід, й коли той час з'явився — ще не бачений, але знайомий — у вигляді переможної пісні, зал підвівся й хором заспівав разом з вояками; і звідки народ знав ті слова, я й досі не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли», після закриття браузера.
