Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

Марудна й принизлива процедура обов'язкових ритуалів: «Рукі за голаву, раздвінь ягадіци, агалі галовку». Таке — і відразу — вражає й паралізує волю буденністю повторень. Нарешті — камера, точніше, кам'яний мішок із малесеньким, під самою стелею, віконечком.

Коли відкрилися двері, Василя найбільше вразила неймовірною шириною стіна: таку точно головою не проломиш… Погляд упав на паркетну підлогу, яка поруч із голими кам'яними стінами виглядала аж надто сюрреалістично. На підлозі — п'ятилітрова каструля. Нари. Тумбочка. Все. Більш нічого[565].

— Аправка два раза в дєнь. Утрам і вєчєрам, — кинув у спину Стусові наглядач, чию військову форму кумедно доповнювали матерчаті капці.

Лише двері зачинилися, запала моторошна тиша, яка, здавалось, поглинала все.

Василь міряв кроками невеличкий простір камери внутрішньої тюрми, не зупиняючись, ніби натоптуючи діаґональну — з кутка в куток — стежку, що вібрувала його енергіями.

— Що далі?

— Ось тебе й викликали…

— Бідна мама…

Коли відчинилося віконечко й принесли обід, Василь навіть не взяв до рук ложки.

За кілька хвилин їжу забрали.

Не звернув уваги.

Перед четвертою відкрилися двері:

— Стус, на виход!

Вийшов.

— Рукі за спіну, — чомусь послухався команди.

Гучне ляскання пальцями. Звіддалік, десь далі по коридору, такий же сигнал наглядачів.

— Ліцом к стєнє! Бистро! — щільно втисли його в стіну за поближчим відгалуженням коридору. В'язні не мають зустрітися.

Усе — немов у тумані.

— Треба випручати волю, що спить, — вирішив Василь, але жорсткість і безапеляційність напозір м'яких вимог дивним чином гнітила, й сили зібратися в щось цільне після нічного обшуку, Валиних сліз, сутички з прапорщиком, який «приймав» його у внутрішній тюрмі, не було.

Нарешті піднялися сходами й зайшли до кабінету з високими стелями.

За столом — самозакохана й закрита фізія слідчого Логінова, який не сподобався Василеві ще під час обшуку на Львівській.

На годиннику 16.03[566].

«СТУС: По суті заданих мені питань пояснюю, що названого мені громадянина Бельгії Добоша Ярослава я не знаю. Про його приїзд на Україну мені нічого не відомо і з ним я не зустрічався. Також можу додати, що взагалі з громадянами Бельгії не зустрічався. Як могла потрапити моя фотокартка до Добоша, я пояснити не можу. Я нікому з мешканців Києва та Львова своїх фотокарток не давав, це не стосується тільки працівників відділів кадрів, де я працював.

ЛОГІНОВ: Чи Вами написана стаття „Місце в розправі чи в бою“ та лист на захист Івана Сука?

Відповідь: Статтю „Місце в розправі чи в бою“[567] я не писав. Лист на захист Івана Сука написаний мною і цей лист я надіслав до ЦК КПУ, Президії Верховної Ради УРСР, чи до іншої урядової установи. До якої саме, я зараз не пам'ятаю. Чи давав я будь-кому текст цього листа не пам'ятаю і точно на це питання відповісти не можу.

ЛОГІНОВ: Чи Вами написана стаття „Феномен доби“ і кого Ви знайомили з текстом цієї статті?

СТУС: Стаття „Феномен доби“ написана мною. Над нею я працював довгий час, приблизно півроку. Я міг звертатись до фахівців за консультаціями по цій статті»[568].

Далі Логінов запитав про «Зимові дерева» й історію їх видання за кордоном:

«СТУС: Збірка за кордоном була видана без моєї на те згоди, бо я мав намір опублікувати її у видавництві „Радянський письменник“, і на цю збірку були позитивні рецензії Нагнибіди[569] у 1965 p., Драча — у 1968 р. і Адельгейма — у 1970—1971 р. Я вважаю, що в останній час видавання за кордоном українських авторів набуло масового характеру і в цьому, на мою думку, винні не автори, а існуюча практика загайного видавання рукописів у нас на Україні. Свої погляди з цього питання я докладно виклав у листах до ЦК КПУ та Президії Спілки Письменників, які я надіслав приблизно у листопаді 1971 року»[570].

О 17.50 Стус залишив кабінет слідчого.

Порозуміння досягнуто не було. Стус поводив себе виклично й вимагав повернута йому томик німецькомовного Ґете, бо інакше він відмовляється від будь-якої співпраці зі слідством, і за тиждень-другий слідчі задовольнили вимогу в'язня[571].

Сумбурно й непевно минув перший день у КДБ. Нервове напруження не давало розслабитися й віднайти рівновагу. Знову — безсонна ніч. Знову — думи про дружину, сина, батьків.

Слідчий Логінов, навпаки, спав. Час думати над тим, як вилучені в Стуса чернетки і рукописи «переплавити» в кримінальну справу, в нього був. І він майже не сумнівався, що коли вже цього вистачило для того, аби прокурор Ф. Глух санкціонував утримання Стуса під вартою як особливо небезпечного злочинця, то вистачить і на термін. Для нього ж це означатиме мінімум іще одну зірочку на погони: як не як — успішно проведена справа.

Що ж вилучили у Стуса?

Окрім чисельних чернеток листів і заяв, а також віршів і машинописних збірок «Зимові дерева» й «Веселий цвинтар», під час обшуку було вилучено зшиток «А. Солженицын. Миниатюры. Озеро Сегден», самвидавні поетичні збірки Григорія Чубая «Постать голосу», Миколи Холодного «Крик з могили», аркуш із текстом вірша В. Симоненка «Де зараз ви, кати мого народу…», збірочку Ліни Костенко «Поезії» (Смолоскип), «Вибраний Казімір Едшмідт» (Мюнхен, 1960), машинописний текст «Крутой маршрут. Хроника времен культа личности», машинопис М. Ю. Брайчевського «Приєднання чи воз'єднання? (Критичні замітки з приводу однієї концепції)», фотокопію книжки Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», машинопис збірки Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», книжку Емми Андієвської «Базар» (Мюнхен, 1967), два листи Станіслава Тельнюка з приводу «Феномену доби», саморобну збірочку Ірини Калинець «Підсумовуючи мовчання» (Львів, 1970), книжечку Віри Вовк «Каппа Хреста» (Сучасність, 1969), фотоплівку з працею К. Г. Юнґа та друкарську машинку «Erika» № 4525453 модель 30, виробництва НДР, на якій поет передруковував власні твори. Замість підпису під переліком вилучених під час обшуку матеріалів Василь Стус залишив таку заяву: «Оскільки під час обшуку у мене вилучені предмети, які, на мою думку, не можуть мати відношення до людини, проти якої порушена кримінальна справа [йдеться про Ярослава Добоша, у справі якого й провадився обшук. — Д. С.], вилучення вказаних в протоколі обшуку предметів вважаю безпідставним»[572].

14 і 15-го січня Стуса на допити не викликали, сподіваючись, що цілковита ізоляція й невідомість пригнітить його психіку, й змусить бути більш поступливим.

Шістнадцятого о 14.50 Василя знову привели до Логінова на допит, і слідчий, немов козирну карту, поклав на стіл лист статтю «Місце в бою чи розправі».

«СТУС: На минулому допиті я дав покази, що не писав статті „Місце в розправі чи бою?“. Ознайомившись з пред'явленим мені сьогодні вищезгаданим документом,