Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

хочу внести поправку, що я не пам'ятаю, чи давав я таку назву листові, адресованому Л. Дмитеркові, чи ні.

Питання: Чи знайомились Ви з самвидавськими документами під назвою „Український вісник“, якщо знайомились, то від кого одержували і кому повертали? Чи відомо Вам, що в „Українському віснику“ був вміщений Ваш лист, адресований Л. Дмитеркові?

Відповідь: З самвидавським документом „Український вісник“ я не знайомився і мені невідомо, що мій лист Л. Дмитеркові вміщений в цьому документові.

Питання: У листі Л. Дмитеркові Ви пишете: „зараз іде рік 1969 — рік мало героїчний, рік повсюдного наступу реакції“. Чи дійсно Ви вважаєте, що в той час у нашій країні був наступ реакції?

Відповідь: Вживаючи вищенаведений вираз, я вважав, що на час написання мною цього листа у нас в країні проходив процес сталінізації. Це стосувалось не тільки питань сучасної літератури, але й питань демократичних людських свобод, їх ущемлення, замовчування окремих рішень 20 та 22 з'їздів партії.

Питання: Чи вважаєте Ви, що й на сучасний момент проходить процес сталінізації?

Відповідь: На мою думку, загроза сталінізації ще значна і тенденція до реставрації сталінізму небезпечна для справи комунізму»[573].

Логінов не поспішав. Здавалося, він отримує особливу насолоду від гри з в'язнем. Утім, він ще й сам не знав, на чому будуватиме звинувачувальний висновок проти Стуса. Але що саме цього від нього очікує начальство, не сумнівався.

Він дістав чернетку ще одного листа до керівництва республіки, що починалася словами «За статистичними підрахунками…»

— Вам пред'явлено документ, «в якому зводиться наклеп на радянський державний лад і стверджується, що в нашій країні нібито проводиться політика геноциду по відношенню до молодих літераторів»[574].

Таке трактування вимагало від Стуса спростування, і він, відмовившись пояснювати будь-що слідчому, записав заперечення такого трактування власноруч:

«Передусім — відкидаю кваліфікацію цього листа як такого, в якому зводиться наклеп на радянський лад. Мета листа — інформувати Уряд та СП України про комплекс негативних явищ у літературному та громадському житті з метою виправлення наявних вад, із тим, щоб українська радянська література, зосібна молоді літератори, змогли працювати для народу, служити ідеалам гуманізму й справедливости з високим коефіцієнтом корисної дії.

Оскільки такий коефіцієнт мистецької, естетичної віддачі у багатьох випадках неприпустимо низький, а як часом — то і взагалі дорівнює нулеві, я і повів мову про політику геноциду. Так пишучи, я мав на увазі не те, що така політика геноциду провадиться заплановано, а те, що система загайного друкування рукописів, цензурного втручання в рукопис без належних або й абсолютно відсутніх підстав, опікування з боку КДБ, система дискредитацій чесних імен, звільнень з роботи, психологічного терору, вилучення рукописів — аж до знищення книжок включно — ця система призводить до вигублення творчої праці, творчих років, творчих життів. Припускаю цілком, що вираз „політика геноциду“ — закатегоричний, ужитий в стані болю і обурення негативними явищами мистецького життя…

Документ, що починається словами „За статистичними підрахунками, зробленими…“[575], я оглянув і з ним ознайомився. Автором цього документу є я, він написаний моєю рукою. Це лист, із яким я звернувся до секретаря ЦК КП України Ф. Д. Овчаренка та Президії Спілки письменників України. Його я надіслав на вказані вище адреси в листопаді 1971 року, після Жовтневих свят…

Цьому листові передували мої неодноразові звертання до Спілки письменників України, до ЦК ЛКСМУ, до ЦК КПУ. Майже півтора роки тому я був звернувся з письмовою пропозицією до ЦК ЛКСМУ. У ній говорив про необхідність поновлення в Києві клубу творчої молоді та літературного об'єднання. Під час усної розмови зі мною в ЦК ЛКСМУ працівник ідеологічного відділу Василь Губарець підтримав мою пропозицію. Я ж пропонував бодай якесь об'єднання, де б молоді літератори могли зустрічатися разом, щоб читати свої вірші, обговорювати цікаві новинки наших видавництв і т. д. і т. п. Таке об'єднання могло б порятувати багатьох від алкоголізму, викликаного відчуттям літературної безперспективности, від збирань на домівках, від песимізму, додало б сили для творчої роботи. Після цього я неодноразово звертався до Губарця, питаючи, як же стоїть справа з поновленням літоб'єднання, але тільки через рік він відповів, що це зараз „не на часі“.

Тоді я звернувся до ЦК КПУ…»[576]

Слідчого особливо цікавило, хто з друзів чи приятелів Василя підказав йому ідею написати такого листа.

Стус відреаґував різко:

— Усю відповідальність за листа я несу особисто, а тому… називати прізвища інших людей вважаю для себе неморальним[577].

Виходячи з кабінету слідчого, звідки, на відміну від приміщень внутрішньої тюрми, можна було бачити протилежний бік Володимирської і навіть бані Софії, Василь вирішив, що ще сьогодні листовно звернеться до керівних органів республіки й спробує по-людському пояснити їм причини своїх дій. Вони ж також люди. І мусять зрозуміти.

Лист було дописано ще до «відбою», але продатував його поет наступним днем.

«ДО П. Ю. ШЕЛЕСТА

Шановний Петре Юхимовичу!

Ужитті бувають ситуації, коли виникає прагнення говорити як на духу. Сьогодні, сидячи в слідчому ізоляторі УКДБ, я відчуваю саме таку ситуацію.

Колись Шевченко писав:

Я так люблю мою Україну убогу,

що проклену святого Бога,

за неї душу погублю.

Я повторив би ці слова, замінивши слово „Україна“ словом „істина, як справедливість“.

У мене загострене, може, навіть хворобливо загострене почуття справедливости, яку я завжди хотів бачити повною, ідеальною. Я вважаю, що така справедливість повинна бути в нашій країні, яка для народів усього світу мусить правити за взірець. До цього зобов'язує нас 50-літня практика першопроходців соціалізму й комунізму. Доля світового соціалізму й комунізму багато залежить від того, який соціалізм і комунізм збудуємо ми.

Отож, мені завжди ходило про те, щоб справедливість у нашій країні була найвищою, про те, щоб збудований нами соціалізм був більш соціалістичний, а будований комунізм — більш комуністичний.

І коли я бачив факти несправедливости, особливо ж — практику, коли чесній, принциповій, добрій людині живеться гірше, ніж нечесній, безпринципній, недобрій, і гірше живеться якраз через її найкращі людські властивості, я тоді доходив розуміння, що це — дуже небезпечна практика, яка може призвести до ширшого розкладу найціннішої людської субстанції. І тоді я доходив розуміння, що так будуючи комунізм, ми самі утруднюємо собі дорогу до нього.

Думаю, що засуджена партією практика культівських років значною мірою спонукала комуністів інших країн до вироблення самостійного модулю соціалізму — із тим, щоб уникнути багатьох наших утрат, помилок, несправедливостей. Бо Сталін, зробивши чимало доброго для нашої країни, воднораз зробив чимало такого, чого йому історія ніколи не вибачить. Він, будуючи