Павло Архипович Загребельний - Євпраксія

й перед папою. Все як слід, усе саме так, як того баэкалося. Поради, та ще здалеку, давати найліпше, це не вимагає ні зусиль, ні мужності, ні витрат. Євпраксія зрозуміла, що самотність її ще не кінчилася визволенням з вежі. Тяжкі вісті звалилися на неї зненацька, безжально, враз, ніхто не поможе їй знести їхню жорстокість, навіть добрий Кирпа тут безсилий, бо має свого горя задосить, ще навіть не знаючи про смерть Журини.

Абат Бодо? Хто він — друг, помічник чи ворог найперший? Звик лізти до неї в душу ім'ям божим, повторюючи слова псалма: «Господь знає думки людські, бо вони суєтні». Він не радить — допитується, з ним не дійдеш до істини, бо йому нетерпеливиться вилічити всі твої гріхи.

Так неминуче опинилася Євпраксія віч-на-віч з Матільдою Тосканською.

ПІДЛЯГАЄ ОСКАРЖЕННЮ

Вони були поряд з першого дня по прибутті Євпраксії до Каносси — висока білява слов'янка, бліда, з величезними сірими очима, погляду яких ніхто не витримував, і маленька чорнява графиня, з якимись темними пасмугами на обличчі — чи то сліди давніх пристрастей, чи невтолених пожадань, чи відблиски сатанинського вогню, який незгасно горів у цім маленькім тілі ось уже двадцять чи й тридцять літ, эападюючи пожежі чвар, сутичок, найзапекліших війн між визнавцями тої самої віри. Були поруч і в час усіх затяжних і втомливих повітань імператриці, і на богослужіннях урочистих в єпископській церкві, і на нескінченних учтах, які, треба відразу сказати, відзначалися витонченістю й смаком, ні в чому не схожі були на грубі обжираний і обпивання у Генріха. Але всі ті дні між молодою імператрицею і підстаркуватою графинею утримувалася невидима відстань, якесь неминуче відчуження, урочиста зустріч мовби навмисне затягувалася, здавалося, не буде кінця новим та новим вигадкам Матільди, все в цьому дивному замку заповзялося слугувати тільки імператриці, та що далі тривало все це то більше впевнювалася Євпраксія в навмисності й нещирості всіх отих високих слів, молитов, поклонів, рицарських летючих турнірів на її честь, запобігливості Матільди, улесливості оточення графининого, рабського упослідження слуг, до яких долучилася і її Вільтруд, яка відразу ж перейнялася панівним духом Каносси. Дух же цей був: нещире плазування.

Євпраксії мовба хотіли нагадати: усього цього так багато тільки тому, що воно не може тривати довго, надто ж — вічно. Неминуче по святах мають настати будні, бо навіть найвищі особистості на цій землі покликані не до відбування урочистостей, а до сповнення обов'язків. За все треба платити. У Каноссі теж. Мова може йти лише про характер і розмір плати. Напевне, усе вже визначено, і Матільда лише жде нагоди сказати про це імператриці, тому Євпраксія не стала відкладати і першою попросилася на розмову з графинею.

— Я запрошую вас до бібліотеки, ваша величність, — сказала Матільда.

Слід зауважити, що Каносса, не кажучи вже про неприступність цього вміщеного на високій великій горі, оточеного потрійними непробивними мурами замку, становила собою мовби окремішній, самодостатній світ, який вражає і красою, і вишуканістю, і доцільністю у всьому, Євпраксія ні з чим не могла б порівняти цього витонченого, майже досконалого витвору людського вміння. Навіть Красний, двір Всеволодів, шахи, на відміну від понурості германських замків, поставав у її пам'яті як втілення пишноти, багатства, таємничості, видавався тепер свідчениям несмаку, пустої пиха в цілковитої непристосованості як до князівських високих урочистостей, так і до звичайних людських потреб.

Тут було все просторе, привітне, вишукане, єдине в світі в своїй неповторності: різнобарвні мармури стін, арок, портиків і колон, мозаїки підлог і плафонів, різьблений камінь, легкий, летючий, прохолода і затишок, простір, чистота, дзеркальний полиск підлог, важка обстава з дерева темного, світлого, у різьблених квітах, травах, звірах, знаках небесних, хрестах і символах, килими, золочена шкіра, пахуче дерево, слонова кістка, рідкісний посуд, срібло й золото.

Каносса вражала безліччю приміщень іноді найхимерні-шого. призначення. Скажімо, приміщення для прийняття нових книг. Величезний зал із високими вікнами, коштовні мозаїки на підлогах, на стінах — барвні зображення постатей чотирьох євангелістів, на стелі — рух небесних сфер, з творцем-вседержителем посередині. У залі — нічого, лиш одна підставка для книг, зроблена з потемнілого дерева, така стара, що, може, користався нею ще Вергілій або й сам Арістотель. І ось нову книгу кладено на підставку, і графиня Матільда, запрошуючи всіх гостей, які на той час були в Каноссі, йшла, гортала пергаментні хартії, вичитувала то се, то те, захоплено всьорбувала повітря:

— Ми з абатом (чи там з ким іншим) давно намірилися мати сю книгу…

Тут панував точний розподіл місця перебування залежно від становища людини, замок був ніби втілення держави й тодішнього світу, чорний люд не допускався за треті мури зовсім, хіба що для необхідних послуг та, може, у таємничі підземелля, де були кам'яні мішки, бездонні колодязі, жахливі в'язниці, місця тортур, знущань, таємних страт; простим рицарям відводилося місце між потрійними мурами, де мали нести варту, впливовіших пускано далі, хоч знов же не сміли переступити порога палацу самої графині, особистої резиденції найсвятішого папи, палацу для найвищих гостей. Навіть церкви тут були для вищих і для нижчих, була звичайна, була єпископська, були палацові, так ніби й сама віра в суті своїй була неоднаковою для простого люду, рицарів, феодалів, єпископів і владик світу. Власне, хіба не так вбно велося насправді? І коли не впадало в око надто виразно через безмежність світу, то в цьому замку, який пиховито баявляв про своє право втілювати весь існуючий порядок і лад, ніщо не могло приховатися і поставало таким, яким було насправді. Навіть герцог Вельф мав коритися духові Каносси. Жадібного червономордого баварця тримано на поштивій віддалі від графині Матільди, всіляко підкреслюючи, що союз їхній тримається не звичайною і, сказати б, принизливо-негідною людською близькістю, а лиш ненавистю до спільного ворога імператора. Матільда хотіла здобути від Вельфа військову силу, герцог намірявся урвати в графині дещицю від її багатства, не дбаючи більше ні про що. Водночас, попри умовність їхнього шлюбу, Матільда гостро пильнувала за моральністю Вельфа, через що не допускала його, скажімо, до Євпраксії без свідків, коли ж спробував був поткнутися до бібліотеки, де для бесіди зійшлися графиня з імператрицею, то був ганебно вигнаний звідти як такий, що нічого спільного не має і не може мати з мудрістю, бібліотека ж, як відомо, — це притулок мудрості найвищої. Щоправда, на стелі бібліотеки викарбувано було великими літерами слова апостола: «Наша мудрість — лиш безумство перед лицем бога», і Євпраксій вказала на той напис Матільді, зауваживши, що