Еміль Золя - Завоювання Плассана

— Офіційного кандидата не буде! — повторив пан Растуаль, дуже схвильований цією несподіваною новиною, забуваючи навіть про обережність, якої він досі додержував.

— Ні, — знову почав Пекер де Соле, — в місті є досить шановних людей, і воно вже досить велике, щоб самому вибрати свого представника.

Він злегка нахилився в бік пана де Бурде, що підвівся і пробурмотів:

— Безперечно, безперечно…

Тим часом абат Сюрен завів гру в «тепло і холодно». Панночки Растуаль, брати Мафр, Северен кинулися шукати згорнуту хусточку молодого абата, яку він кудись сховав. Молодь кружляла навколо групи старших поважних осіб, і абат вигукував фальцетом:

— Тепло! Тепло!

Анжеліна знайшла хусточку у випнутій кишені лікаря Порк’є, куди абат Сюрен спритно її сунув. Всі довго сміялися, вибір цієї схованки здався їм дуже дотепним жартом.

— Тепер у Бурде є шанси на успіх, — сказав пан Растуаль, відводячи абата Фожа вбік. — Це дуже прикро. Я не можу цього сказати йому, але ми не голосуватимемо за нього, він надто скомпрометував себе як орлеаніст.

— Та погляньте ж на вашого Северена! — вигукнула пані де Кондамен, поспішаючи перервати їхню розмову. — Зовсім ще дитина! Він сховав хусточку під капелюх абата Бурета.

Потім, притишивши голос, додала:

— До речі, поздоровляю вас, пане Растуаль. Я одержала листа з Парижа, в якому мене запевняють, що бачили ім’я вашого сина в списках урядовців міністерства юсти ції. Здається, його призначено помічником прокурора у Фаверолі.

Голова суду вклонився, почервонівши від задоволення. Міністерство ніяк не могло пробачити йому обрання в депутати маркіза де Лагріфуля. Відтоді його мовби покинула доля: він не міг ні влаштувати десь на посаду сина, ні видати заміж своїх дочок. Він не скаржився, але часом так зціплював зуби, що все було зрозуміло без слів.

— Отже, — провадив він далі, намагаючись приховати своє хвилювання, — я говорив вам про те, що Бурде дуже небезпечний; крім того, він родом не з Плассана, він не знає наших потреб. Це все одно, що вдруге обрати маркіза.

— Якщо пан де Бурде буде обстоювати свою кандидатуру, — промовив абат Фожа, — республіканці зберуть значну кількість голосів і це матиме дуже прикрі наслідки.

Пані де Кондамен усміхнулась. Вона сказала, що зовсім не розуміється на політиці, і відійшла. Абат повів голову суду в кінець алеї і продовжував розмову пошепки. Коли вони поволі поверталися назад, пан Растуаль говорив:

— Ви маєте рацію, цей би підходив, він не належить ні до якої партії, і ні одна з них не буде заперечувати проти нього. Я не більше за вас люблю Імперію, правда ж? Однак дуже нерозумно посилати в парламент депутатів, які тільки дратуватимуть уряд. Плассан від цього терпить, йому потрібна людина ділова, уродженець цього краю, який зможе захистити його інтереси.

— Тепло! Тепло! — вигукувала дзвінким голосом Аврелія.

Увесь гурт на чолі з абатом Сюреном зайшов у альтанку і почав нишпорити в ній.

— Холодно! Холодно! — кричала панночка, яку веселили ці марні шукання.

Але один з синів Мафра, піднявши вазон для квітів, знайшов там згорнуту вчетверо хусточку.

— Оце здоровило Аврелія могла б запхнути її собі в рот, — сказала пані Палок, — там досить місця, і ніхто б не подумав там її шукати.

Пан Палок спинив її лютим поглядом. Він не дозволяв їй тепер сказати жодного уїдливого слова. Побоюючись, що пан де Кондамен почув її слова, він промовив:

— Яка чудова молодь!

— Мій любий друже, — казав тим часом інспектор лісного відомства панові де Бурде, — ваш успіх забезпечений; тільки будьте обережні в Парижі. Мені відомо з цілком певних джерел, що уряд вирішив вжити рішучих заходів, якщо опозиція буде йому на перешкоді.

Колишній префект занепокоєно глянув на пана де Кондамена, питаючи сам себе, чи не глузує той з нього. Пан Пекер де Соле тільки всміхнувся, погладжуючи вуса. Потім розмова стала знову загальною, і панові де Бурде здавалося, що всі дуже тактовно і скромно поздоровляють його з майбутньою перемогою. Він цілу годину втішався своєю славою.

— Дивна річ, як швидко достигає виноград на сонці, — зауважив абат Бурет, який весь час сидів на своєму місці й дивився вгору на альтанку.

— На півночі, — пояснив лікар Порк’є, — виноград достигає тільки тоді, коли звільнити грона з-під листя.

На цю тему почалася суперечка; раптом Северен закричав:

— Тепло! Тепло!

Але він так нехитро сховав хусточку, повісивши її на зовнішньому боці садової хвіртки, що абат Сюрен враз її знайшов. Коли ж абат Сюрен сховав хусточку, вся молодь марно шукала її по всьому саду близько півгодини; і нарешті всі визнали, що не можуть її знайти. Тоді абат показав її в самій середині однієї клумби, де вона лежала, згорнута так майстерно, що здавалась білим камінцем. Це був найбільш вдалий номер з усієї гри.

Звістка про те, що уряд відмовляється висунути свого кандидата, враз поширилась по всьому місту і викликала велике хвилювання. Логічним наслідком цієї відмови було занепокоєння різних угруповань, кожне з яких розраховувало на те, що частина голосів відійде на офіційного кандидата і воно переможе своїх суперників. Маркіз де Лагріфуль, пан де Бурде, шапкар Морен, мабуть, дістали б приблизно по третині всіх голосів; безперечно, було б перебалотування, і бозна-хто взяв би гору в другому турі. Правда, говорили ще про четвертого кандидата, імені якого ніхто не міг назвати, людину доброї волі, яка, можливо, задовольнила б усіх. Виборці Плассана, охоплені страхом, відколи вони відчули узду на своїй шиї, тільки й бажали порозумітися і вибрати із своїх громадян прийнятного для всіх партій.

— Уряд даремно поводиться з нами, як з неслухняними дітьми, — говорили ображені тонкі політики з Комерційного клубу. — Ще скажуть, що наше місто є вогнищем революції. Коли б влада висунула пристойного кандидата, ми всі голосували б за нього… Супрефект говорив про якусь науку. Ну, а ми не хочемо ніякої науки. Ми зуміємо самі знайти кандидата, покажемо, що Плассан є місто здорового розуму і справжньої свободи.

І почали шукати. Але кандидати, висунуті друзями або зацікавленими особами, тільки посилювали замішання, За один тиждень в Плассані з’явилося більше двадцяти кандидатів. Пані Ругон, стривожившись, не розуміючи нічого, пішла до абата Фожа, люта на супрефекта. Пекер де Соле — осел, дженджик, манекен, придатний лише для прикрашення якого-небудь великосвітського салону; він уже один раз допустив, що уряд зазнав поразки, і тепер він остаточно скомпрометує його своєю безглуздою байдужістю.

— Заспокойтеся, — всміхаючись, сказав священик, — на цей раз пан Пекер де Соле тільки кориться… Перемогу забезпечено.

— Ех, ви ж навіть не маєте кандидата! — вигукнула вона. — Де ваш кандидат?

Тоді