Еміль Золя - Завоювання Плассана

викликав батьків, які йшли від нього, зворушені його добрістю. Оці дівчатка з Притулку пречистої діви привернули до нього серця всіх бідних родин Плассана. Увечері, повернувшись додому, вони розповідали надзвичайні речі про пана кюре. Нерідко можна було бачити двох вихованок притулку десь у глухому кутку на міському валу, що мало не билися, сперечаючись про те, котру з них більше любить пан кюре. «Ці маленькі негідниці представляють дві-три тисячі голосів», — думав Труні, спостерігаючи з вікна своєї контори ласкаве поводження абата Фожа.

Трупі запропонував свої послуги для завоювання «цих маленьких серденяток», як він називав дівчат; але священик, занепокоєний його палаючими очима, рішуче заборонив йому виходити на подвір’я. Отже, Труш задовольнявся тим, що, коли черниці не бачили, кидав «цим маленьким серденяткам» ласощі так, як кидають крихти горобцям. Особливо подобалось йому кидати цукерки у фартух високої білявої доньки шкіряника, яка в свої тринадцять років мала груди цілком сформованої жінки.

Робочий день абата Фожа на тому не кінчався; він ще робив коротенькі візити дамам з вищого товариства. Пані Растуаль, пані Делангр сяяли, приймаючи його, повторювали кожне його слово; розмова з ним давала їм поживу для базікання на цілий тиждень. Але найбільшою його приятелькою була пані де Кондамен. Вона поводилася з ним із фамільярною люб’язністю і зверхністю гарненької жінки, яка почуває себе всемогутньою. Часом вони перешіптувались, і це шепотіння, її погляди, особливі усмішки свідчили про таємний союз між ними. Коли приходив священик, вона одним поглядом виставляла свого чоловіка за двері. «Урядове засідання почалося», — казав жартома інспектор лісного відомства і сідав верхи на коня із спокоєм справжнього філософа. Це пані Ругон вказала священикові на пані де Кондамен.

— З нею ще не зовсім примирилися, — пояснила вона, — маючи вигляд гарненької кокотки, вона, проте, дуже розумна жінка. Ви можете бути з нею одверті, вона побачить у вашій перемозі засіб остаточно стати на твердий грунт, вона буде вам дуже корисна, коли вам треба буде роздавати посади й ордени. У неї в Парижі близький приятель, який присилає їй стільки червоних стрічок, скільки вона попросить.

Хитро маневруючи, пані Ругон трималася осторонь, і красуня Октавія стала найактивнішою союзницею абата Фожа. Вона завоювала йому своїх друзів і друзів її друзів. Вона їздила скрізь і вела енергійну пропаганду з допомогою самих тільки привітань, посланих кінчиками затягнутих у рукавички пальців. Особливу увагу вона звернула на дружин буржуа, збільшуючи вдесятеро той жіночий вплив, необхідність якого священик відчув з перших кроків у тісному колі плассанців. Вона замкнула уста подружжю Палок, яке нападало на родину Муре; вона кинула цим двом потворам ласий шматок.

— Ви й досі гніваєтеся на нас, люба пані? — сказала вона якось дружині судді, здибавши її. — Даремно! Ваші друзі не забувають вас, вони дбають про вас і готують вам сюрприз.

— Гарний сюрприз! Напевно, якась каверза, — вигукнула роздратовано пані Палок. — Годі, більше з нас не глузуватимуть, я раз назавжди заприсяглася не рипатися з свого кутка.

Пані де Кондамен усміхнулась.

— А що б ви сказали, — спитала вона, — коли б пан Палок одержав орден?

Дружина судді остовпіла, кров ударила їй в лице і зробила його зовсім страшним.

— Ви жартуєте, — забелькотіла вона, — це знову яканебудь каверза проти нас… Якщо це неправда, я ніколи вам цього не подарую.

Красуня Октавія мусила заприсягтися, що це щира правда. Ухвала вже є, це напевно, але її буде опубліковано в «Урядовому віснику» тільки після виборів, бо уряд не хоче, щоб хтось подумав, ніби він підкуповує урядовців. Вона натякнула, що до цієї довгожданої нагороди причетний абат Фожа, він розмовляв про це з супрефектом.

— Отже, мій чоловік мав рацію, — збентежено мовила пані Палок. — Вже давно він мені робить жахливі сцени, вимагає, щоб я пішла просити пробачення в абата… Але я дуже вперта і скоріше дала б себе вбити… Але коли абат сам захотів зробити перший крок… Безперечно, ми нічого кращого й не бажаємо, як жити в мирі з усіма. Завтра ж ми прийдемо в супрефектуру.

На другий день подружжя Палок трималося дуже смиренно. Жінка, як могла, паплюжила абата Феніля. Вона безсоромно розповідала про те, що якось була у нього і він в її присутності нахвалявся викинути з Плассана «всю кліку абата Фожа».

— Якщо ви хочете, — сказала вона абатові, одвівши його набік, — я дам вам одну записку, написану під диктовку старшого вікарія. В ній ідеться про вас. Здається, це якісь гидкі плітки, що їх він хотів надрукувати в «Плассанському віснику».

— Яким же чином вона опинилась у ваших руках? — спитав абат.

— Вона в мене, і цього досить, — відповіла вона, нітрохи не збентежившись. Потім, усміхнувшись, провадила далі: — Я її знайшла. І, як я тепер пригадую, там над закресленими словами вписано два чи три слова рукою самого старшого вікарія… Сподіваюсь, я можу покластися на вашу скромність, правда ж? Ми чесні люди і не хочемо бути скомпрометовані.

Перед тим як принести записку, пані Палок три дні удавала, ніби її мучать докори сумління. Пані де Кондамен довелося заприсягтися, що буде подано прохання про відставку пана Растуаля і пан Палок зможе нарешті зайняти посаду голови суду. Тоді вона віддала записку. Абат Фожа не схотів тримати її у себе і відніс замітку пані Ругон, яка мала, залишаючись сама осторонь, використати її, якщо старший вікарій спробує втрутитись у вибори.

Пані де Кондамен дала також зрозуміти Мафру, що імператор думає нагородити його орденом, і пообіцяла лікареві Порк’є знайти підхожу посаду для його гульвісисина. Особливо чарівною бувала вона в саду під час інтимних зустрічей по обіді. Літо вже закінчувалося; пані де Кондамен з’являлася в легких туалетах, тремтячи від холоду, рискуючи схопити нежить, аби тільки показати свої голі плечі й остаточно розвіяти всякі вагання групи Растуаля. По суті, доля виборів вирішувалася в альтанці Муре.

— Ну, пане супрефект, — сказав усміхаючись абат Фожа одного дня, коли зібралися обидва товариства, — наближається велика битва.

Тепер тут уже дійшли до того, що в тісному колі сміялися з політичної боротьби. За стінами будинків, у садках вони потискували одне одному руки, а на людях ладні були пожерти одне одного. Пані де Кондамен кинула значущий погляд на пана Пекера де Соле, він уклонився з властивою йому грацією і випалив одним духом:

— Я не вийду зі свого «намету, пане кюре. Мені пощастило переконати його превосходительство, що в безпосередніх інтересах Плассана уряд мусить утриматись від втручання. Офіційного кандидата не буде.

Пан де Бурде зблід. Він закліпав очима, руки його затремтіли