Олена Печорна - Фортеця для серця

Знову киває. Їй хочеться бігти звідси. Щодуху. Йому теж. Натомість обоє вдають, ніби все добре. Льошка зиркає то на наречену, то на брата й нічогісінько не може второпати. Не сподобалася? Не сподобався? Що? А потім заспокоює себе рятівною думкою: «Злива винна!» У людей завжди винна погода. Бо що це? Сили, нездоланні сили.

* * *

«Ніколи

нікому

не вдасться приручити любові.

Вона єдина емоція,

яка не вміє коритися».

Леся випустила телефон із рук, той шурхонув на підлогу й розлетівся на частини. Дівчина опустилася навколішки, заходилася збирати деталі, однак пальці так тремтіли, що просто не слухалися. Вона не могла опанувати рухів власного тіла. Якби ж то тільки тіла! Бідолашна розплакалася.

Бо нічого не розуміла. Нічогісінько. Не життя, а клубок прядива. Сплутаний-переплутаний, вузликами зав’язаний. Господи, нащо?! Нащо ти вдмухнув у груди вогонь? Щоб з’їсти спокій? Прогнати його якнайдалі, щоб і шляху назад не знайшов? Болить! Кричати хочеться! Так болить!

— Лесю.

— Що, бабусю?

— Дитино… Лесю, що сталося?

— Нічого.

— Та я ж бачу… Ти плачеш?

— Ні, телефон впустила.

Старенька погладила по голівці, обійняла, як малу дитину, і довгенько сиділа, розхитуючи онуку, неначе в люльці-гойдалці катала. І Леся виплакалася, затихла. Мурко кліпнув жовтою зіницею одного ока, немов друге жило іншим життям, окремим. Що з тобою, дівко, вдієш? А нічого. Наплачешся ще зі своєю любов’ю раптовою! Ой, наплачешся! І треба було із серцем таким навіженим уродитися? Кіт роздратовано махнув хвостом, але підійшов ближче, притулився й клубком ліг у ногах. Мовляв, не горюй, нещасна щасливице!

— Ну!.. Ти диви! Мурку, ти що, захворів? Лесько, ти бачила?

— Ласки захотів.

— Еге. Певно, завтра сніг піде.

— Та літо ж!

— А воно, доню, і не таке трапляється.

Певно, сніг серед літа здивував би Олексія Михайловича значно менше, ніж реакція Лесі. Він не впізнавав дівчини. Відчуженої, схолоднілої, байдужої. Ні, вона відповідала на дзвінки, розмовляла з ним, коли вони зустрічалися, але чоловік не міг позбутися відчуття, що Леся була не поруч, не тут, не з ним. Тоді де?

— Може б, ми поїхали відпочити куди? Уже літо кінчається.

Леся заперечливо мотнула головою, розглядаючи півнячий гребінець так пильно, немов бачила вперше або підозрювала, що птаха мучить підступна хвороба.

— Лесю…

— Що?

— Не відмовчуйся! Годі! Кидай ці свої Бувальці, бо загибнеш у дірі! Їдьмо до мене! Їдьмо! Сили вже нема терпіти. Ну ж бо, крихітко!..

— Ще не час.

Чоловік розпалився:

— Ти звідки? З віку кам’яного? Еге? Скільки можна тримати чоловіка на відстані? Ти потрібна мені! Чуєш?! Потрібна!

— Знаю.

— Тоді що?

— Дай трохи часу.

— Навіщо?

Леся зеленню блимнула:

— Щоб бути готовою.

— Халепа!

Він пішов, ні, побіг, роздраконений, лютий, голодний. Мучився день, другий, обіцяв собі, що забуде, викреслить із пам’яті, з телефона і з життя, але сонце змінювалося місяцем, місяць поступався сонцю. Час спливав. Плив самотньо, як паперовий човник, кинутий у води світового океану, такий крихітний, беззахисний, без якоря й курсу. Але найстрашніше, що він, той час, був пустий. А чому, спитати б? Через кого? Через якусь дивакувату художницю? Сільську й непевну? Та хіба таке буває?

— Льошо, ти чого?

— Нічого.

— А де Леся?

— Ти щось їй сказав? Тоді, у парку?

Брат дивиться в очі, як завше, прямо, нічого не ховаючи за душею.

— Ні.

— Їй, бачте, час потрібен.

— Час?

— Еге.

— Льохо… А мо’, вона чекає офіційного розлучення?

— Хіба то важливо?

— Ну, не знаю. А що, як для неї важливо?

— Справді?

— Хтозна…

— Тепер я, братику, розумію, чому ти досі з жодною не одружився. Геморой, а не шлюб. І кому воно взагалі треба?

Власне, потреби й не були б потребами, якби людина могла обійтися без них. От і шанований депутат підганяв свого адвоката, найняв ще одного, потім ще, а затим створив повноцінну армію юристів, тільки б швидше витрусити з тестя сподіване розлучення. Але той уперся, мов бик чи ще хто: ні, мовляв, та й годі. Надто багато залежало від самого прізвища Вовк.

Леся ж навіть не здогадувалася про пристрасті, які точились у високих кабінетах столиці, не здогадувалася про папірці в дорожезних портфелях, про важливі телефонні дзвінки й справу на неї. І цілком закономірно не здогадувалася, бо земляні хробаки не повинні знати про клопіт небожителів, а ще правильніше, коли у сферу цього клопоту вони не потраплятимуть ніколи. Як то кажуть, кожному своє. А тут узяли й намішали всього.

* * *

У вересні школу оточили зграї журналістів. Навіть досвідчена Валентина Йосипівна розгубилася гірше від малої дитини. Що, хотілося б спитати, може зацікавити в степівській школі столичних писак? Свято? Але свято як свято. Учнів он поменшало катастрофічно, один перший клас ледь нашкребли, коли завжди два було законно, а тут… І людину — до речі, доброго фахівця — довелося з роботи звільнити… Бо кого вчити? Але хіба то цікаво? Пурхають зграями, блимають об’єктивами, випитують про доброчинців. Еге, от звідкіля вітер віє! Депутатом цікавляться?

Є такий. Допомагає. Олексій Михайлович Вовк. А чого саме школі в Степовому? Вона б, звісно, розповіла, та краще промовчить. Дітки талановиті в нас, от. Сподобалися дітки. Про колектив запитуєте? А що? І колектив талановитий. Сама добирала, старалася, будь-кого до майбутніх поколінь підпускати не можна. Це ж як-не-як, теє, як його, формується, можна сказати, завтрашнє обличчя країни. От. І усмішка. Фотографії. Фотографії. І Леську знімають, обліпили, як мухи мед. Тьху! А воно ховається, тулиться до стіни, як на розстрілі, їй-богу! І що Вовк у ній знайшов? Дикунка, та й годі! Село! Хоч нову сукню вдягла… дорогу, певно. А сумочка яка! Красота!

За три дні район просто вибухнув від емоцій. Новину смакували скрізь, навіть у вбиральнях.

— Читали?

— Бачили?

— Ото сучка!..

А як інакше? Ніяк! Голови полетять! Ой, полетять! Аж у київській газеті на першій шпальті надрукували фотографію зі свята першого дзвоника. Тільки не столичного, ні! А їхнього, степівського! На першому плані вона — Райська з Бувальців! А під нею стаття. Сили святі! Чого тільки не понаписували! Господи, прости і помилуй! І про її зв’язок з одруженим депутатом, і про те, чому депутат школі допомагав, за які такі послуги, і про моральність педагога, що «малює» майбутнє цілої нації. Дружину