Олена Печорна - Фортеця для серця

законну згадали, святу жінку, директорку доброчинного фонду для хворих діток. Ото людина! Усе до копієчки для малих пацієнтів, зате полюбовниця сукенку вдягла на шкільне свято за тридцять тисяч доларів! А сумочка… сумочка на руці втричі дорожча! Бренд світовий! Що вже й казати про черевички! Словом, на якійсь учительці малювання два чи три річні районні бюджети опинилися. І питання наостанці: «За які заслуги й кошти?»

Адміністрація прибула так швидко, що літак би позаздрив напівживим «Жигулям». Особистою машиною не поїхали. Еге! Увага всієї країни до їхнього району прикута! А вони що? Ні-ні! Кришталево чесні! Кришталево! А що не догледіли? Не розпізнали розпусниці в педагогічних лавах, то, звичайно, огріх. Каємося. Виправимося. Негайно ж! Тільки депутатові тишком-нишком зателефонуємо, з’ясуємо ситуацію. А що? Моральна розмова ще нікому не шкодила. От і Вовк — авжеж, сам Олексій Михайлович — розкаявся й звільнення схвалив. А не схвалив би, то газетою тією підтертися могли б. Бо писаки сьогодні одне пишуть, завтра друге, а їм працювати ще хочеться.

У тому кошмарі Леся добре запам’ятала колір щойно пофарбованого волосся директорки. Брудний такий, хоч ніби й світлий. І на душі брудно, і в думках, і в тілі. Леся, коли прочитала про ціну свого святкового вбрання, ревла аж до вечора, а потім поставила ночви за хатою, нагріла води й усю ніч просиділа в них, відтираючись. Терла щосили, ніби шкіру зідрати хотіла. З кров’ю. А бруд не відмивався. Господи! Лесі здавалося, що на ній опіки. Скрізь. Скільки ж то коштувало? Скільки? Ганчірка ж! А кошти, аж в очах темніє й голова обертом іде! Невже можна отак просто вдягти на себе суму з такою кількістю нулів? Виявляється, можна. Можна й більше нулів одягти, значно більше, але дехто навіть у тих нулях є повним нулем.

— Лесю Михайлівно… Сама розумієш. Нічого не вдію. Правда. Якби й хотіла. Речі збери на цьому тижні, бо з понеділка нова вчителька буде. І теє… — тут Валентина Йосипівна сказала те, чого сама від себе зовсім не сподівалася, — вийди заміж і втри всім носа.

Леся майже не пам’ятала, як повернулася додому. І перші кілька днів не пам’ятала. Лише очі дітей, а в очах стоять сльози першого недитячого розчарування.

— Лесю Михайлівно, а як же ми?

Запитання дзвеніло у вухах день і ніч, ніч і день, безперестанку. Як ми? Як? Вона зрадила несвідомо, випадково, необачно. Зрадила учнів і себе саму. І треба ж було вдягати оте вбрання! Нащо? Гарний вигляд мати закортіло? Краще б у лахмітті пішла, латаному-перелатаному, зате в очі людям дивитися б могла, а тепер? Дівчина і з двору не виходила. Навіть до крамниці. Лежала колодою й рахувала розколини на стелі. Стеля, до речі, чомусь відмовилася приймати новомодний ремонт і потріскалась одразу ж, практично за два тижні по тому. Як і життя.

— Донечко.

— Що, тіточко Дусю? Що?

— Досить мучитися.

— Мені жити не хочеться. Жити!

Бабця Зоя в сусідній кімнаті голосила беззвучно, бо вголос боялася. А ще за дитину боялася, як ніколи. Пильнувала, слідом ходила, виглядала, стежила, уночі не спала… Задрімає, було, і схопиться зразу ж, прислýхається, чи ворушиться онучечка в ліжку. Коли довго не чула звуку, зривалася на рівні ноги й підтюпцем бігла до дверей, зазирала, перевіряла, чи дихає. Таблетки сховала геть усі, ножі рахувала, мотузки позакидала за синю хмару. А сама на тінь схожа стала. На суху-суху тінь колишнього болю.

— Доню… Ти бабцю зі світу зживеш. Послухай сюди… Коли здається, що все пропало, перетерпи. Боляче. Паскудно. А ти терпи. Потім, донечко, згадуватимеш, як сон поганий, ще й сміятимешся.

— Ні. Тіточко, не сміятимуся. Уже ніколи не сміятимуся… без діточок своїх.

— Ну годі! Цить! Минеться. Не віриш, а все минає. І це мине. Люди забудуть. Правда! Побазікають, а затим про інше говоритимуть. Такий уже світ. Диви, ще й працюватимеш!.. Перечекай.

Леся схлипувала безутішно. Їй здавалося, що всередині діра. Кругла й чорна, і все росте, росте, засмоктує.

— А як жити? За що?

— Тю! У тебе, дитино, у хаті он цілі багатства!

— Ненавиджу! Я їх усі спалю дочиста! Зараз же!

— Цить! Ну! Вигадала таке! Ану ж продамо, еге ж?

— Не хочу! Нічого не хочу! І грошей тих страшних!..

— Ну то й не треба вони тобі. Діткам віддамо… хворим діткам. Лесю, донечко, воно ж зможе життя чиєсь зберегти. То хіба не користь?

Дівчина стихла. Лише здригалася коли-не-коли в судомах.

— Ну от. Заспокойся. Нічого смертельного не сталося. Усе виправимо. Он до Віки поїдеш. Давно ж у гості кличе. Богданчик скучив. До Любки. Вона вже, на щастя, другу дитинку носить. Еге. Ніна казала, що дівчинку обіцяють, то Панські не натішаться. А там і тітка Віра, і твій Олександр Вадимович зачекалися в гості. Він, мо’, до себе забере? До університету? А що?

Леся схлипувала. Часто-часто. Потім рідше. Тоді заснула. Тітка вкрила тепліше й вийшла з кімнати, обережно причинивши двері, щоб сну, бува, не сполохати.

Снився сніг. Гори. Небо нічне. Обриси смерек і буків. Дзвін повітря. І він. Уже з обличчям. Дивився й простягав руку — тримайся!

* * *

«Іноді.

Рідко.

Чи часто?

І так, і так.

Я лежу й думаю,

Що лишився у світі сам».

Леся цілувала літери на екрані. Як дурненька маленька дівчинка. Хтось іще є такий, крім неї. Хтось невідомий і відомий. Десь. А вона була самотня тут. І скрізь, куди йшла чи їхала: і вдома, і в гостині, і в тиші, і серед людей, навіть із пензлями в руках — усе одно була самотня… бо без роботи улюбленої… і без нього.

Про останнє боялася й думати, а таки думала. Ні, відчувала. Від літньої зустрічі минуло чотири місяці. Скільки ж це днів? Прірва. Здавалося, мало б давно забутися, а перед очима чітко зринають обличчя, руки, рухи, постава, весь… він. Так дивно. Леся ж не знає про нього нічого. Тільки голос чула, що кілька слів був вимовив. А здається, що знає все. Знала й раніше. Знатиме… ще й таке знатиме, про що він сам не відає. Божевілля. Хіба не божевілля? І не розважиш нічим. Навіть роботою, бо школу в неї вкрали. І яблуньку за вікном. Чи малюватиме ліхтарики-яблучка тепер хтось інший? Навряд. Бо то будуть уже не ліхтарики, а так, яблука в натюрморті.

— Лесю, я приїду.

Олексій зателефонував