Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

обертаюся до ближчого берега. Дивлюся на вілли та огорожі між ними. Дивлюся на чоловічка, який стоїть на балконі вілли, розташованої праворуч. Він спостерігає за мною. Його обличчя роздивитися звідси неможливо, але він, напевне, здивований. Навколо ніхто більше не купається, незважаючи на яскраве жовтневе сонце. Настільки яскраве, що дивитися на нього неможливо.

Я задираю голову та намагаюся перевірити витривалість свого погляду.

Виходити з води важко. Я знову дивлюся на чоловічка, який спостерігає за мною з балкона. Зараз він тримає у руці телефон. Він, напевно, комусь про мене розповідає.

«Ну-ну, розповідай, розповідай!» — міркую я.

I йду далі вулицею. Незважаючи на втому, на чвакання води в туфлях, я йду швидко. Я кудись поспішаю.

138

Крим. 31 грудня 2015 року.

Я ніколи не думав, що останній день року можна розтягти на силу-силенну приємних годин та хвилин. У моїй голові сьогодні бігають якісь особливі таргани. Я розслабився. Я далеко від Банкової, далеко від Києва. I, чесно кажучи, мене туди не тягне. Вже коли судилося стати, вірніше, бути президентом, то було б добре отримати у навантаження країну меншу та простішу. Щось схоже на Крим. Тут усе якось по-іншому, тут місцева еліта лабузниться переді мною щиріше й наївніше. Вони щиро бояться, що мені що-небудь не сподобається і я рикну на них, махну рукою, і загримлять вони під фанфари до місцевої тюряги, слідом за черговим поколінням кримських мерів-хабарників і корупціонерів. Але в мене немає люті на цю дрібну, хитру еліту, немає й бажання з ними воювати. Три роки поспіль парламент повертається до проекту закону про корупцію і три роки не може вирішити: скільки має бути категорій корупції і за яку варто карати, а яка є частиною буденної культури й даниною традиціям. Хер з ними. Я за них цей закон приймати не буду!

А поки що я сиджу у шкіряному кріслі перед дзеркалом. А над моєю головою, вірніше над обличчям, чаклує гример Ялтинської кіностудії, який, здається, більше часу витратив на інструктаж у начальника охорони, ніж на моє обличчя. Його мета — зробити мене цілком невпізнаваним.

Уся справа у тому, що я захотів прогулятися набережною Ялти. Але не сам, а з Майєю. Майя буде вести на повідку маленького песика. Бажано каштанового кольору.

Зараз п’ята вечора. Власне, вже сутінки. Але мені не завадять накладні вусики і така ж накладна цап’яча борідка. Моя блідість сьогодні цілком природна. Мабуть, після морського купання.

Коля Львович, зазираючи сюди, до просторої ванної, де мені влаштували гримувальню, явно нервує. Нервує, але не скаржиться. Диван Мельниченка висить тепер на його совісті важезним гріхом. Коли знайде, тоді буде виказувати своє незадоволення.

Я й справді не пам’ятаю, який був песик в чехівської дами. Я навіть не певен, що читав це оповідання. Але я пам’ятаю, що читав інше: «Каштанка». Пам’ятаю, що читав і, здається, плакав. Мені завжди було шкода собак. Панночок теж було шкода, але не так часто.

За двадцять хвилин ми виїжджаємо. Машину підшукали скромну: чорний BMW. Зате перегородили нижню дорогу. З іншого боку, приємно спостерігати з ледь затемнених вікон за втомленим через безсезоння й безгрошів’я Кримом. Вогники будиночків і будинків, самотні вуличні ліхтарі, яскраво освітлені кіоски з пивом.

Поруч Майя, а собачка — чистенький мініатюрний пудель, який, здається, пройшов через руки перукаря. Як і замовляли,каштанового кольору.

Майя — в одязі, котрий пасує нинішньому сезону і цій невідомій добі. Приталена курточка-жакетик ніжно-коричневого кольору з піднятим, облямованим лисячим хутром, коміром. І довга спідниця, вузька від стегон до колін, а нижче розкльошена так, щоб було вільно ступати. Коричневі черевики з підборами середньої висоти. Зо п’ять сантиметрів. У мене сьогодні загострена спостережливість. Я, мов дитина, вірю, що завтра, разом із Новим роком, настане ще щось нове й важливе. Якщо не для країни, то, принаймні, для мене.

А набережна в Ялті майже безлюдна. Ні, звичайно, є перехожі. Але у слабкому мерехтливому світлі ліхтарів їх майже не помічаєш. Мабуть, сюди також «завітала» дешева електрика.

Ми з Майєю повільно прогулюємось попід руку. Настрій у мене шибеницький. Загалом, зрозуміло. Адже я зараз пустую, бешкетую...

— Люба... — обертаюсь я до Майї.

Вона також обертається до мене на ходу. В очах — неспокій. Може, їй не подобається ця вигадка?

— Люба, — повторюю я. — Скажи, чого ти бажаєш?

— Чесно? — запитує вона.

— А хіба я просив тебе говорити неправду?

— Я хочу в Москву, в ресторан «Метрополь».

Здається, вона не жартує. Я здивований і трішки засмучений. Але не виказую цього.

— Як ти гадаєш, Кніппер любила Чехова? — цікавлюся я.

Каштановий пудель намагається вирватися і постійно тягне за поводок, від чого Майя різко зупиняється. Але вона відразу ж сильно смикає — і пудель, жалібно хрипнувши, підбігає до її ніг. Яка чудова покірливість!

— Кніппер не любила Чехова, — відповідає вона, відриваючи від собаки сердитий погляд. — Чехов був занудою, а Кніппер — прекрасна жінка, яка любила увагу і славу.

— Так? I чому талановитим чоловікам так не щастить із жінками?

Майя всміхається. Ми далі йдемо попід руку.

— Талановиті чоловіки — амбітні й вибирають собі таких жінок, біля яких вони добре виглядають. А жінки пограють у ці ігри — й розуміють, що вони самі, окремо від талановитих чоловіків, виглядають краще. От і все.

— Ти руйнуєш мої ілюзії! — жалібно кажу я. — Я хочу вірити в жінок, у їхню вірність, відданість, турботливість.

— Будь ласка! — Вона знизує плечима. — Вір собі на здоров’я! Але пам’ятай, що самовіддано любити може тільки негарна жінка й тільки через вдячність за те, що чоловік звернув на неї увагу. Гарні жінки все прораховують. Від своїх почуттів до відповідної реакції на примружений погляд.

— А ти у нас гарна?

— У вас? — перепитує вона.

— Так, у нас — у держави, в України...

— Я у вас природна. Не першої молодості й не останньої свіжості, — пояснює Майя.

— Гарно сказано. Запам’ятаю і коли-небудь скажу так про себе.

Наш сьогоднішній пудель раптом сильно смикається, і поводок вислизає з рук Майї. Песик біжить у темну алею між набережною та паралельним тротуаром, на який рядами виповзають столики кафе та ресторанчиків.

Майя, розгубившись, зупиняється. Я кидаюся за песиком. Попереду лунає собаче гавкотіння.

На лавці сидять троє по-спортивному одягнених хлопців. Біля ніг одного ліниво розляглася вівчарка, а біля