Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

повів його до халупи, стуленої з бляхи та вистеленої матами, в жалюгідному кварталі. Коли вони роздяглися й стали кохатися в темряві на маті, сплетеній з волокон і постеленій на земляній долівці, чуючи поблизу гавкіт собак, Роджер був переконаний, що в будь-яку мить може відчути лезо ножа на своєму горлі або удар палицею. Він був до цього готовий: у таких випадках він ніколи не носив із собою ані багато грошей, ані годинника, ані срібної вставки для олівця, лише жменьку дрібних банкнотів і монет, щоб грабіжники могли в нього дечим поживитися й у такий спосіб заспокоїти свій апетит. Але нічого з ним не сталося. Жоан провів його назад до самого готелю й попрощався з ним, боляче вкусивши його за губу й зареготавши. Наступного дня Роджер виявив, що Жоан та продавець квітів підсадили йому блощиць. Він мусив іти до аптеки й купувати каломель, що завжди було йому неприємно: аптекар — гірше, якщо це була аптекарша — мав звичай дивитися на нього поглядом, якого він соромився, а іноді по-змовницькому всміхався йому, й замість бентежити ця усмішка викликала в нього в лють.

Найприємнішою, але також найгіршою подією за дванадцять днів, які він провів у Парої, був візит до подружжя Матта. Це були найкращі друзі, яких він мав під час свого перебування в місті: Джуніо, дорожній інженер, і його дружина Ірен, художниця акварелей. Молоді, гарні, веселі, товариські, вони дихали любов’ю до життя. Вони мали чудову доньку Марію з великими сміхотливими очима. Роджер познайомився з ними на якійсь світській зустрічі чи офіційному прийомі, бо Джуніо працював у департаменті громадських робіт місцевого уряду. Вони часто бачилися, здійснювали прогулянки по річці, ходили разом у кіно й у театр. Подружжя Матта зустріли свого давнього друга з розкритими обіймами. Повели його вечеряти до портового ресторану, де подавали дуже пікантну їжу, й мала Марія, яка вже мала п’ять років, танцювала й співала для нього з комічними гримасками.

У той вечір, не в змозі заснути у своєму ліжку в готелі «Комерсіо», Роджер провалився в одну з тих депресій, які супроводжували його майже протягом усього життя, а надто після його вуличних сексуальних пригод. Йому було сумно думати, що він ніколи не матиме домашнього вогнища, яке має подружжя Матта, що його життя ставатиме дедалі самотнішим, мірою того, як він старітиме. Він дорого платив за свої хвилини купленої втіхи. Він помре, не спізнавши цієї палкої інтимності, не маючи дружини, з якою він зміг би обговорювати події дня і планувати майбутнє — подорожі, вакації, мрії, — без дітей, які зберегли б його ім’я та пам’ять про нього, коли він покине цей світ. Його старість, якщо він до неї доживе, буде старістю собаки, який не має господаря.

Собака буде також досить убогим, бо хоч Роджер і одержував досить пристойну платню, після того як став дипломатом, він ніколи нічого не заощаджував, бо витрачав надто багато грошей на внески та допомогу, яку надавав гуманітарним організаціям, що боролися проти рабства, за право на виживання примітивних народів і культур, а тепер і організаціям, які захищали ґельську мову і традиції Ірландії.

Але ще більшою мірою, ніж усе це, йому було гірко думати, що він помре, не спізнавши справжнього кохання, кохання розділеного, такого, як кохання Джуніо й Ірен, того мовчазного й змовницького взаєморозуміння, яке вгадувалося між ними, тієї ніжності, з якою вони брали одне одного за руку або обмінювалися усмішками, дивлячись на гримаски малої Марії. Як завжди під час таких криз, він не міг заснути протягом багатьох годин, і коли нарешті поринув у сон, то відчув, як у темряві його кімнати з’явилася неясна постать матері.

22 вересня Роджер, Омаріно й Аредомі відпливли з Пара курсом на Манаус, на кораблі «Гільда» лінії «Бутлайн», пароплаві старому й негарному. Шість днів, протягом яких вони пливли на ньому до Манауса, стали тяжким випробуванням для Роджера — через вузькість його каюти, бруд, що панував Повсюди, бридку їжу та хмари москітів, які атакували пасажирів від сутінків до світанку.

Як тільки вони пришвартувалися в Манаусі, Роджер повернувся до полювання на втікачів із Путумайо. У супроводі англійського консула він навідав губернатора, сеньйора дос Рейса, який підтвердив йому, що й справді надійшов наказ центрального уряду в Петрополісі щодо арешту Монта й Фонсеки. Але чому поліція досі їх не затримала? Губернатор назвав Роджерові причину, яка здалася йому дурною або простим приводом: вони чекають, поки ті двоє прибудуть до міста. Чи не можуть вони заарештувати їх негайно, поки дві пташки не відлетіли? Гаразд, вони зроблять це сьогодні ж.

Консул і Кейсмент із наказом про арешт, який надійшов із Петрополіса, мусили двічі навідати губернатора й двічі поліцію. Нарешті начальник поліції послав двох своїх агентів заарештувати Монта й Фонсеку в портовій митниці.

Наступного ранку стурбований англійський консул прийшов до Роджера й повідомив йому, що намір заарештувати Монта й Фонсеку набув гротескного характеру. Щойно йому зателефонував начальник поліції, попросив пробачення й пообіцяв виправитися. Два поліціянти, яких він послав заарештувати Монта й Фонсеку, були з ними знайомі й, перед тим як привести їх до комісаріату, пішли випити з ними пива. Вони добряче там набралися, після чого обидва злочинці втекли. Позаяк не можна було виключити, що поліціянти взяли з них гроші, щоб дозволити їм утекти, то обох їх заарештували. Якщо факт підкупу підтвердиться, то їх чекає суворе покарання. «Ви мені пробачте, сер Роджер, — сказав йому консул, — хоч я вам цього й не сказав, але я чекав чогось подібного. Ви теж працювали консулом у Бразилії й добре знаєте тутешні порядки. Такі події — тут звичне явище».

Роджер так засмутився, що це вплинуло на його фізичний стан. Він пролежав у ліжку майже весь той час, поки чекав відправлення корабля на Іквітос, його тіпала лихоманка й мучив біль у м’язах. Одного вечора, коли він змагався з почуттям імпотенції, яке його долало, він так нафантазував у своєму щоденнику: «Три коханці за ніч, з них — двоє матросів. Вони накололи мене шість разів! Я повернувся до готелю, ступаючи розчепіреними ногами, наче щойно народив дитину». Хоч він і перебував у вкрай поганому настрої, але вигадавши таку фантастичну історію, не зміг утриматися від сміху. Він, такий освічений і чистий у своєму словнику, коли спілкувався з людьми, завжди відчував, перебуваючи сам-на-сам зі своїм щоденником, необхідність писати непристойності. З причин, яких він не розумів, лихослів’я приносило йому радість.

«Гільда»