Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

глибокий сніг і важко дихала. За Ніною тяглись інші. Дружина Вовки тягла відразу дві тачки: по одній у кожній руці. Вовка теж віз дві навантажені тачки.

Ліна завершувала ходу. Її тачка була майже порожньою. Ішла вона жваво й легко. Ця жінка красива. Руде волосся до плечей, яскраві блакитні очі. Ліна завжди акуратна! Навіть у війну! У сорок років виглядає молодою спортивною студенткою. По дорозі додому з’ясувалося, що залишили бабусю Марію. Охороняти якесь майно. І Аза лишилася з нею.

— Там у нас багато речей. Кидати не можна! — прохопилась Ольга.

Спровокували її бабусі простим питанням:

— А де ж усі інші?

— Доведеться ще по Олину матір іти, — зробив сумне обличчя хитрючий Вовка.

Дійсно, поки ми прибирали биту цеглу, щоб увійти у свій під’їзд, усі мешканці з будинку навпроти — покотили по бабусю, прихопивши з собою порожні тачки. От поганці! З дому ж усі вийшли в чому були, без речей. Бабуся Ніна — у капцях… на сніг. Я особисто в старих маминих калошах. Без чобіт. А чеченка Аза рятувала свій єдиний плащ. Побачивши нас, підійшли сусіди з чотириповерхового будинку поряд. Того, де загинула Раїса-вірменочка. Вони розповіли:

— Коли Ніколая з паралізованою матір’ю вивели з будинку, його стара мати почала помирати біля військових машин. Хтось із військових не витримав. Наказав відвезти їх у шпиталь. Через два дні Ніколай осиротів. Він кинув залишки своїх речей! Поїхав у біженці або до далекої рідні. Залишитися не мав де. Одна зі стін його квартири на другому поверсі завалилася ще до Хрещення.

Нарешті, коли стемніло, ми розчистили стежку до своїх дверей. Але самих дверей не виявилось! Біля входу нас зустрів наш розстріляний холодильник. Його відірвані дверцята лежали поряд. Ми ввійшли і побачили: простирадла в крові. Магнітофона й телевізора немає! Зникли речі: посуд, постільна білизна.

Немає навіть спідньої білизни — перевдягтися! Квартира похилилась остаточно. Коридор із кухнею провалились у підвал. Документів і фото немає. Багатьох старовинних речей, привезених від бабусі з Ростова-на-Дону, теж. Є халяви від моїх нових чобіт. Низ хтось відрізав. Усе запаскуджене. І речі, і диванні подушки.

Ми так натомилися, що просто вдягли на себе те, що змогли знайти. Сніг летів у кімнату через вікно. Начхати! Ми вдома! Мама спорудила каганець із баночки від дитячого харчування. Ми накрилися старим потертим килимом і заснули в коридорі на матраці. До ранку сильно змерзли руки. Своїх рукавичок ми не знайшли. Не було навіть найстаріших.

П.

29.01.

Уранці побачили, що залишилася старовинна ваза, захована в дровах! Збереглася частина книжок. Тарілки від улюбленого маминого сервізу валялися по двору. Знайшлося кілька келихів! Немає нашого столового срібла! Ніким не знайдений великий магнітофон. Останнє придбання передвоєнного літа.

За стіною у квартирі інгушів знов оселилися дві подруги — Ніна і Стася. Бабуся Ніна з раннього ранку кричить на онука. Він вимагає їжу і рветься щось шукати.

Сусіди з будинку навпроти і сьогодні з тачками. Вони працюють. Перевозять до себе чуже добро, давши операції кодову назву «Бабуся».

За вікнами то тихо, а то стріляють. Низько літають літаки. Нам слід терміново знайти наші двері. А найголовніше — знайти документи.

Підлога нашої кімнати піднялася горою. А в кутках, навпаки, опустилася в підвал. Приблизно сантиметрів на тридцять — сорок. З підвалу віє холодом, чути писк щурів. Вони теж голодні. А я ніяк не можу зігрітись. Сиджу біля «буржуйки», що пахне покидьками, на кухні і мерзну. Вона не гріє.

Сьогодні на брудному снігу у дворі ми знайшли мої дитячі фото. Вони були потоптані ногами. Ми сушили їх біля пічки, зробленої з виварки. У коридорі, біля туалету, у бабусь-сусідок виявився мамин паспорт! Це найцінніше!

Завісили ковдрою вікно. Менше холоду буде. Обходити будинок і лагодити вікна небезпечно. Із садів через дорогу весь час стріляють. Ну, нічого, потерпимо, перечекаємо.

Царівна Будур

30.01.

Ми спимо без дверей, прямо на підлозі. Біля входу ставимо табурет, на нього — виварку для білизни з дровами. Свої двері знайшли, але скручені петлі. Необхідно їх замінити. Невідомі вкрали борошно, те, що дали бойовики. Забрали його разом із великими каструлями. У борошні були рештки нашого товару і музичні касети.

Я вже знайшла великі цвяхи та молоток для ремонту. Із садів, що за нашими вікнами, періодично стріляють. Щойно гримнуло під вікном! Короткий спалах, порив вітру. Я визирнула і швидко сховалась. Побачила — з’явилась яма на асфальті. Нас захистив простінок.

Російські солдати розстріляли пухнастого кота Ліни, пустивши йому кулю в лоб. Вона плакала. А дворову собачку Білочку, яку я рятувала від обстрілу в під’їзді, кулею поранили в шию. Але не добили. Вона промучилася три дні, а потім, задихаючись, померла. Моя мама взяла її на руки й поховала в кущах біля дороги. Наші коти й кішки ще пізньої осені померли від голоду.

Будур

31.01.

Мерзну. Їжі майже немає. Сьогодні я повинна долагодити вхідні двері. Я вже поставила їх на місце. Тепер потрібно підточити їх знизу, щоб вони зачинились. Адже підлога біля порога піднялась! Будемо йти — заб’ємо квартиру на цвях, а щипці візьмемо з собою. Інакше ми помремо голодною смертю.

Бабусі обдурили нас. Попрохали борошна на перепічку. Сказали, що онук багато їсть. І в них борошна зовсім немає. Пообіцяли в обмін дати макаронів, але знову не дали. А ми щодня їмо шматочки вареного тіста, кришимо на них цибулю.

Болить живіт і правий бік.

Один раз на день ми печемо перепічку. Без масла (його немає). Склад: сода, вода зі снігу, борошно. Перепічка завжди сира, але смачніша за «галушки». Одного разу, коли бабусі-сусідки готували в під’їзді суп на цеглі, то на хвилину відбігли, тому що поряд розірвалася міна. Я скористалася цим і, черпнувши ложкою їхній суп, з’їла вогняні макарони. Не хочу померти з голоду.

Сходили по дрова. Ними нам слугують дошки й поруччя балконів, що впали вниз після обстрілу верхніх поверхів. Постійні труднощі з водою. Топимо сніг. Фільтруємо від кіптяви. Виходить дуже мало — тільки пити. Бродимо ми брудні, чорніші за ніч. У колодязях води немає.

Ми вийшли по дрова і… врятувались! У нашу квартиру залетіла «залізна пташка». Коли повернулися, намели з підлоги повний совок осколків!

На обідньому столі лежала Зелена книга. Їй, на відміну від нас, не пощастило. Вона виявилася вся в ранах. Біля неї дрібні осколки. Цю книгу я збережу. Її треба здати в музей проти війни! Сподіваюся, колись такий буде!