Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

гості. Я стояв, заклавши руки за спину і гордо випнувши груди, мовби демонструючи цим, що і я не гірший за них. Однак мене ніхто до столу не запросив. Зрештою, а чого б мали запрошувати? Там зібралися самі військові. А я хто? Я відступив у глиб зали й стежив за роботою кельнерів, час від часу підганяючи їх. Сестри Колібрі відповідали за напої і пурхали метеликами, здіймаючи вихор своїми широкими червоними, як жар, спідницями, а коли їх хтось притискав до себе, втішено хихотіли. Ну, і як можна було ними не пишатися?

Мене підкликав Краух і звелів вийтишов на двір і зустріти оркестру та сказати їм, щоб починали грати ще знадвору, а ще аби я простежив за їхнім виглядом, щоб не приперлися в брудному взутті чи в якомусь дранті. Я миттю вискочив на двір і вдихнув на повні груди свіжого повітря, бо в залі клубочився дим цигарок.

Почало вечоріти. Брама табору заскрипіла, і я побачив, як ведуть в’язнів, що працювали на заводі за межами табору. Вони були натомлені й не надто веселі, хоча їх зустрічала музика. Прекрасна класична музика. Ціла оркестра грала їм на привітання. Вони кидали зацікавлені погляди на освітлені вікна бенкетної зали, потім на мене, але ті погляди нічого не відображали, здавалося, вони дивляться всередину себе. Коли в’язні проминули пляц, на якому грала оркестра, і зникли поміж бараками, музики рушили до мене. Вів їх ще молодий пан, вбраний у чорний костюм і чорну камізельку. Та й усі вони були в костюмах, правда, різних. Коли наблизилися до мене, я з суворим, але діловим виглядом повідомив їм побажання Крауха і запитав керівника, з ким маю честь.

Я побачив, як ведуть в’язнів, що працювали на заводі за межами табору. Вони були натомлені й не надто веселі, хоча їх зустрічала музика

— Емануель Шлєхтер[102], — проказав старший пан без жодного пафосу.

— О, — вигукнув я. — Та ж то ви написали того шляґера «Тільки ві Львові»! А музику до кіна з Тоньком і Штепцьом? Теж ви? Боже, яка честь! І «Кожному вільно кохати»? І «Я умовився з нев на дев’яту»? І «А ми двай, обацвай»? І «Серце батяра»? Я радий. Невимовно радий зустріти вас. Можна потиснути вашу руку?

Я вхопив його долоню обома своїми й гаряче потиснув, а тоді заспівав:

Що не кажіте —

Нема на світі,

Йой, як серце батяра.

Просте, відверте,

Деколи вперте,

Йой, то серце батяра.

Усмішки на їхніх обличчях мені видалися штучними, вимушеними, так, мовби вони хотіли зробити мені приємне, але через силу. Я запитав, чи з вбранням і взуттям музикантів усе гаразд. Пан Шлєхтер розвів руками:

— То все, що ми маємо. Все, що на собі. Інше наше вбрання забрали кримінальники.

— Чому ж ви не пожалілися комендантові?

— Бо нам жити з ними, а не з паном комендантом.

— Це свинство. Я попрошу гера Крауха, щоб він вплинув на те, аби вас поселили в окремому приміщенні. Люди мистецтва не повинні страждати.

Далі я оглянув кожного прискіпливим оком, так, мовби був самим шарфюрером, комусь поправив комір, комусь вказав на шнурівку, комусь здмухав пір’їнку з плеча, але не міг також відмовити собі у задоволенні потиснути руки цим прекрасним людям.

— О, кого я бачу! Кращі віртуози Львова! Пан Яків Мунд, тисну Граби. Юзеф Герман, тисну ґраби. Густав Керцер, тисну Граби. І сам Яків Штрікс, кланяюсь і тисну ґраби.

Але найбільше мене цікавив пан Шлєхтер, зірка львівського кабарету, від музики якого у фільмі «Волоцюги» я просто млів.

— Я чув, що ви тут з родиною?

— Так, — кивнув він зі смутком.

— То дуже добре, коли є родина під боком. Завше сяка-така підтримка. Ви цілком пристойно виглядаєте, тільки перестаньте горбитися, розправте плечі. Ось так. А тут у вас ґудзичок висить на ниточці, ось-ось відірветься. Непорядок. Це може не сподобатися панам офіцерам. Можна я його... все одно пропаде...

Відтак я підняв обидві руки, як то роблять диригенти, і дав знак, що пора починати. Залунала ніжна небесна мелодія «Віденського вальсу» і спурхнула до небес, музики увійшли до зали повагом, а я за ними, стискаючи у кишені ґудзичка пана Шлєхтера. Гості проте на музиків уваги не звертали, а гомоніли, пили і їли, лише Краух прискіпливим оком зміряв їх з голови до ніг, а потім і він відвернувся і підтримав розмову. Я провів музиків у самий кінець зали, щоб їхня гра не заглушувала розмов. Тим часом мої Колібрі вовтузилися на колінах у двох гостей, одним з них був сам гер Мюнхау. Що ж — прекрасно. Пора й мені перехилити чарку, аби не відставати від загального тонусу я зайшов на кухню, там кипіла робота, пахло смаженим і печеним. Пані Помазан саме оздоблювала свій знаменитий замарстинівський паштет з телятини, печінки, серця і тушкованої цибульки з морквою. Зверху пані Помазан вималювала білим кремом з тертого хрону і сметани привітання «Herzlich willkommen!»[103], оздобила ягодами калини, які вона передбачливо заморозила під зиму і тепер вони виглядали, як живі, та вирізаними з цибулі-пори калиновими листочками. Я покликав пана Помазана і запропонував йому випити по п’ятдесят грам, він нічого не мав проти, ми випили й закусили обрізками вудженини та квашеними огірками.

— І чи то справедливо, пане Попель, що ми мусимо закушувати тими обтинками, а тіво жеруть всьо найліпше?

— Нічого, після бенкету нам ще багато чого смачного залишиться, — потішив я його. — Вони си підуть, а ми всі разом, як одна родина, сядемо за той великий стіл і з’їмо, що Бог послав та зап’ємо собі за наше здоров’я.

— Ов, ми тут затримаємося?

— Серед ночі нас звідси ніхто не випустить. Гості будуть ночувати у гостьовому будинку. А ми тут. Так що тутка ще й поснідаємо.

Коли винесли замарстинівський паштет, гості зустріли його захопленими вигуками та оплесками, та й не дивно, бо ж несли його у чотири руки — такий він був великий, а прочитавши вітання, ще дужче втішилися і конче забажали побачити автора цього мистецького витвору, і