Сергій Миколайович Поганий - Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

з Бандерою. Німці, які мали зовсім інші плани щодо України, заскочили зненацька своїх колишніх союзників, заарештувавши кілька десятків членів фракції Бандери, у тому числі його самого, вимагаючи скасувати акт проголошення незалежності. Він відмовився і був відправлений до концентраційного табору Заксенхаузен, де провів більшу частину війни. Двоє з його братів також були заарештовані й загинули в Аушвіці.

Фракція Бандери вмить перетворилася з непевного союзника німців на їхнього супротивника. Більш поміркована фракція ОУН на чолі з полковником Андрієм Мельником спробувала скористатися конфліктом своїх суперників із німцями й відправила свої експедиційні групи до Центральної та Східної України, щоб створити там свою мережу, вплинути на вибір українських кадрів для окупаційної адміністрації і проводити виховну роботу та пропаганду серед місцевого населення. Ці дії довелося припинити наприкінці 1941 року, коли німецька адміністрація встановила більш жорсткий контроль над рейхскомісаріатом «Україна». Нацистська поліція розстріляла сотні членів ОУН у Києві та інших містах України. На початок 1942 року обидві фракції ОУН були в стані війни з німцями.

Поводження нацистів з радянськими військовополоненими стало іншим сигналом, цього разу для мешканців Центральної та Східної України, що німці 1941 року не мають нічого спільного зі своїми земляками 1918-го. Якщо останні були просто окупантами, то ці були колонізаторами, які вважали переможених недолюдьми.

Перед війною Сталін відмовився підписувати Женевську конвенцію 1929 року, що регулювала правила поводження з військовополоненими — СРСР був революційною державою, яка не дотримувалася капіталістичних правил поведінки. Коли він спробував зробити це влітку 1941 року, було вже надто пізно: німці не погоджувалися поширити на радянських військовополонених права, що ними користувалися військовополонені із Заходу. Якщо до останніх вони ставилися з певною повагою, визнаючи їх звання та надаючи доступ до медичної допомоги, а також дозволяючи отримувати посилки з їжею та одягом, то радянським військовополоненим у всьому цьому відмовляли. Крім того, вони далеко не всіх брали в полон: багатьох розстрілювали на місці. Шостого червня 1941 року, більш ніж за два тижні до вторгнення, німецьке командування видало наказ розстрілювати полонених комісарів та політпрацівників Червоної армії, а також співробітників НКВС та євреїв. Мусульмани, яким не вдалося довести, що їхнє обрізання не має нічого спільного з єврейською релігією, також часто знаходили свою смерть. Розстрілювали нерідко й командирів Червоної армії, які потрапляли в полон. Тих, хто залишився живим, відправляли до тимчасових концтаборів, влаштованих на старих заводах, шкільних подвір’ях, а часто просто на полях, огороджених колючим дротом.

Під час цих форсованих «маршів смерті» до концтаборів охоронці розстрілювали поранених, хворих і виснажених в’язнів, які вже не могли йти. Місцеві жителі намагалися нагодувати змучених полонених і допомагали їм як могли, припускаючи, що хтось так само годує та допомагає їхнім синам, чоловікам та батькам, мобілізованим до Червоної армії, які, можливо, стикаються з такими самими випробуваннями. Як тільки полонені в таборі залишалися без їжі та води, це призводило до голоду і, зрештою, канібалізму. Про тих, хто зумів вижити на вбогий пайок, «дбали» хвороби. Нацистська пропаганда зображувала радянських військовополонених недолюдьми, і ставлення до них було дійсно нелюдським. Відповідальність за це лише частково лежала на ідеології. Німці не збиралися утримувати сотні тисяч, фактично мільйони, полонених. Що більше людей померло в полоні в перші місяці війни, то менше клопотів було для вермахту. Лише з листопада 1941 року керівники економіки Рейху почали розглядати військовополонених як робочу силу, якої бракувало в Німеччині. У ході війни понад 60% із захоплених на Східному фронті полонених загинули в неволі.

Українці, як і представники інших національностей західної частини СРСР, зазвичай жили в таборах краще, ніж росіяни та мусульмани. Спочатку німці навіть дозволили їх звільнити, вважаючи їх меншою загрозою, ніж росіян. У вересні 1941 року було видано директиву, що дозволяла звільняти українців, білорусів та прибалтів. Ув’язнені могли залишати табори, якщо про них заявляли їхні родичі (іноді жінки оголошували незнайомців своїми чоловіками) або якщо вони походили з цієї місцевості. Цю політику було скасовано в листопаді, але, імовірно, десяткам, якщо не сотням тисяч українських чоловіків, призваних до Червоної армії і захоплених німцями в полон улітку та восени 1941 року, вдалося пережити ці випробування та повернутися до своїх родин. Пізніше полонених українців, білорусів та прибалтів охочіше, ніж росіян, набирали до поліцейських батальйонів та тренували, щоб підтримувати порядок на східноєвропейській території, очищеній від місцевих мешканців та заселеній німецькими колоністами. Частину з них нацисти відправляли охороняти концтабори в Польщі, коли керівництво Третього рейху зрозуміло, що обіцяний німцям колоніальний рай у Східній Європі відкладено на невизначений термін.

У викривленому світлі нацистської окупації концентраційні табори перетворили колишніх радянських військовополонених із жертв на злочинців. В Аушвіці, що в той час був найвідомішим німецьким табором смерті, першими жертвами газових камер були радянські військовополонені — німці випробовували на них газ «Циклон-Б» у вересні 1941 року. Пізніше охоронці, набрані з таборів військовополонених, допомагали заганяти євреїв, які прибували до табору, у газові камери. Єврейські чоловіки, вибрані з попередніх партій, потім збирали й сортували одяг жертв. Виживання в таборах занадто часто означало участь у знищенні ближніх. Україна під німецькою окупацією стала великомасштабною моделлю концентраційного табору. Як і в таборах, лінія між опором та співпрацею, роллю жертви та співучастю в злочинах режиму стала розмитою і непомітною. Кожен робив особистий вибір, і тим, хто вижив, довелося жити зі своїми рішеннями після війни, декому в гармонії, а декому в муках совісті. Але майже всі страждали від провини за те, що вижили.

Голокост став найбільш жахливим епізодом нацистської окупації України, у якій і без того не бракувало жаху. Більшість українських євреїв, які стали жертвами, ніколи не потрапили до Аушвіцу або іншого концентраційного табору. Айнзатцгрупи Генріха Гіммлера за допомогою місцевої поліції, створеної німецькою адміністрацією, розстрілювали їх на околицях міст, містечок та сіл, де вони жили. Розстріли почалися влітку 1941 року на всіх територіях, зайнятих вермахтом після відступу радянських військ. До січня 1942 року, коли високі посадові особи нацистів зібралися в передмісті Берліна Ванзеє, щоб координувати здійснення «остаточного рішення єврейського питання» — викорінення єврейства, — нацистські ескадрони смерті вбили близько 1 мільйона єврейських чоловіків, жінок та дітей. Вони робили це серед білого дня, іноді привселюдно й майже завжди в межах чутності для неєврейського населення. Голокост в Україні та в решті західних територій Радянського Союзу не тільки зруйнував єврейське населення і його суспільне життя, як це мало місце в Європі в цілому, а й травмував та бруталізував тих, хто був його свідком.