Андрій Юрійович Хорошевський - Проект «Україна». Галерея національних героїв

1892, 1898 роками, а також привертають майстерністю виконання і психологізмом портрети бабусі художника і його старшого брата Габріела, католикоса Хрімяна, новонахічеваньського міського голови А. Халібяна. Властивим маринам майстра легким артистичним диханням позначений портрет його дружини – Анни Бурназян-Айвазовської. Художник одружився вдруге в 1882 році з вдовою комерсанта Феодосії Анною Микитівною Саркизовою. Про почуття вже немолодого художника свідчить її портрет, виконаний Айвазовським під час їх весілля.

Осібно стоять українські пейзажі Айвазовського, яким властиві поетичність, розуміння побуту простих людей. Поступаючись у майстерності виконань маринам, вони привертають увагу м’яким, ліричним настроєм, звучним колоритом. Доречно зауважити, Айвазовський першим серед художників почав малювати степові пейзажі, зокрема українські. «Очерет на Дніпрі» (1857), «Чумацька валка» (1862), «Український пейзаж» (1868), «Під час жнив на Україні» (1883), інші роботи художника віртуозно відображають місцеві колорит і звичаї.

Виконані вони невимушено, без якогось перебільшення, з любов’ю до краю і його людей. Руку великого майстра особливо видно в невеликій картині «Весілля на Україні» (1891).

* * *

Уже згадувалося, що Айвазовський був першим російським художником, що почав влаштовувати персональні виставки. За їх загальною кількістю (більше 120) Айвазовський – абсолютний рекордсмен не тільки у вітчизняному, але й, мабуть, в світовому живописі. Причини, що спонукали його до цього, носили суто матеріальний характер. Айвазовському, що жив вельми скромно, були потрібні значні кошти – щоб допомагати співвітчизникам і співгромадянам; він вважав це своїм обов’язком і майже щорічно влаштовував виставки у великих містах Росії й Європи. Всі виставки Айвазовського носили добродійний характер. Кошти від них йшли студентам, що потребують допомоги, на створення бібліотек, вдовам художників, інвалідам війни.

З величезною самовіддачею Айвазовський працював і в останній день свого життя. 19 квітня (2 травня) 1900 року на мольберті стояло полотно з початою картиною «Вибух корабля» – це полотно єдине зі всієї спадщини майстра залишилося незавершеним. Можливо, ця картина також стала б шедевром, адже недаремно живописець говорив, що кращою своєю роботою він вважає «ту, що стоїть на мольберті в майстерні, яку я сьогодні почав писати…»

Айвазовський помер раптово, вночі, від крововиливу в мозок. Велика людина, художник і громадянин, він був похований з військовими почестями, місцевий гарнізон поклав на труну адміральську шпагу. Феодосія осиротіла. Місто одягнулося в траур. Життя зупинилося: магазини закрилися, в навчальних закладах припинилися заняття; замовк ринок, що вічно вирував.

Дорога до вірменської церкви Сурб Саргіс (Святого Сергія), де Айвазовського хрестили, вінчали і біля якої його поховали, була усипана квітами. На мармуровому саркофагу художника викарбувано старовірменською: «Народився смертним, залишив по собі безсмертну пам’ять». Про Айвазовського можна також сказати словами його улюбленого поета: «Він був, о море, твій співак». Біля фасаду створеної ним картинної галереї спорудили бронзовий пам’ятник з лаконічним написом: «Феодосія Айвазовському».

Рєпін Ілля Юхимович

(1844—1930)

Видатний художник-жанрист, майстер портретів, історичних і побутових сцен

Ілля Юхимович Рєпін належить до тих відомих живописців, чиї картини приходять у наше життя з дитинства. Він був художником від Бога, художником по долі, художником за покликанням. Колись одна з його учениць запитала: «Чи задоволені ви, Ілле Юхимовичу, що ви художник, і якби повернувся ваш юний час, чи пішли б ви знову по дорозі художників?» Рєпін відповів: «Я такий задоволений і радий, що якби мені давали генерала, ні, якби – митрополита, ні – міністра, ні – у пекло а чи в рай, я б захотів бути художником…»

Але життя його не було легким і гладеньким, йому багато що довелося пережити, він знав про тяготи і знегоди не з чуток.

* * *

Народився Ілля Юхимович Рєпін 24 липня (5 серпня) 1844 року в місті Чугуєві Харківської губернії, в родині військового поселенця Юхима Васильовича Рєпіна і його дружини Тетяни Степанівни, вродженої Бочарової.

На початку ХIХ століття Чугуїв був маленьким провінційним містечком. Це був центр військових поселень у Східній Україні – як Красноград, Куп’янськ, Балаклія і П’ятницьке. І хоча коштів для військових поселень царський уряд виділяв немало, козаки у військові поселенці йшли неохоче, оскільки не особливо шанували муштру, із-за чого, власне, і збунтувалися в 1817 році. Серед непокірних поселенців був і дід Рєпіна. Художник неймовірно пишався цим фактом і порівнював себе з Тарасом Шевченком, дід якого брав участь у Коліївщині.

Батько майбутнього великого художника, Юхим Васильович, служив рядовим Чугуївського уланського полку. Він виконував обов’язки фуражира і квартирмейстера – розміщував військових на квартири, забезпечував провіантом. У складі Чугуївського полку Юхим Рєпін об’їхав Персію, Туреччину, Молдавію, Кавказ і Крим, отримав бойові нагороди. А коли після 27 років військової служби пішов у відставку, то почав торгувати кіньми, за якими їздив на Дон.

Його син Ілля народився в будинку бабусі. Коли Сіверський Донець змінив своє русло, будинок цей затопило, і Рєпіни переїхали на Микитинську вулицю (сьогодні це музей-садиба великого художника). Взагалі будинки військових поселенців були настільки однаковими, що Ілля Юхимович, згадуючи своє дитинство, жартував, що навіть голуби часто помилялися і залітали в сусідні двори.

Коли батько надовго виїжджав у справах служби, клопоти про благополуччя чотирьох дітей (двоє померли в ранньому віці) брала на себе мати, Тетяна Степанівна. Ілля був напрочуд допитливим хлопчиком, але в школі вчитися йому не довелося. Грамоті Іллю навчив сільський паламар, а арифметиці – дячок. Отримавши в семирічному віці набір фарб, він з таким захопленням і завзятістю малював, що у нього почала йти носом кров. Всі сусідки вважали, що хлопчисько не виживе. Але він видужав і знову повернувся до фарб, щоб уже ніколи з ними не розлучатися.

Проучившись декілька місяців в Корпусі топографів, Ілля в 1858 році пішов в учні до художника-іконописця І. М. Бунакова. Він швидко освоїв складну техніку розпису, а в іконах давав волю своїй уяві. Священикам подобалися їх яскраві барви. Особливо вдалася Іллі «Марія Магдалина» – палаючі промені і заплакані очі страдниці на іконі справляли сильне враження на віруючих. Юний художник отримував багато замовлень на розписи церков і портрети городян. У 19 років у рідному місті він був визнаним майстром.

До 1859 року у хлопчика була одна мрія – поїхати до Петербурга в Академію мистецтв: «…мене охоплювали знову і знову мрії про Петербург… Хотілося навіть плакати від туги… Та дарма, чи є він на світі, цей Петербург? Можливо, це все лише небилиці». Він витратив багато сил, щоб вирватися