Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

Розділ 21.1

— Прошу, — Доріан подав мені руку, коли слуга відкрив дверцята темно-синьої карети. 

Інший слуга тримав над нами з принцом парасольку, по якій відбивала шалений мотив злива.

— Ми поїдемо вдвох? — спитала я, озирнувшись у бік маєтку.

Мого батька ніхто, звісно, не кликав. Та все ж.

— Так, Емілі, — криво посміхнувся його високість. — Ми поїдемо удвох.

Кронпринц допоміг мені забратися в карету. Потім заліз сам і сів навпроти. Дверцята за ним зачинилися, по даху карети продовжував вистукувати дощ.

— А що таке? — посмішка не сходила в губ кронпринца, його настрій поліпшився за той час, що я була відсутня. Карета похитнулася і поїхала. — Боїтеся залишатися зі мною насамоті, Пряна принцесо?

— А маю? — скинула я брови. — Ви щось замислили, ваша високосте?

Посмішка на губах Доріана стала ще ширшою. Він подався трохи вперед, поставив лікоть на коліно і вдивився у моє обличчя.

— Гадаєте, якщо ми залишилися з вами тут удвох, то я почну вас зваблювати, Емілі? Що я маю зробити на вашу думку? Торкнутися вашої щоки пальцями, повільно опускаючись все нижче і нижче, щоб ви відчували мене кожною клітинкою? Я маю зупинитися десь у районі ключиці? Чи опущу руку ще нижче, щоб відчувати шкірою, як шалено б'ється ваше серце від моїх дотиків? 

— Ваша високосте! — обурено видихнула я, а моя уява вже почала все почуте перетворювати у яскраву картинку перед внутрішнім зором. І кров прилила до щік.

Доріан розсміявся, відкинувся на спинку сидіння і провів долонею по волоссю:

— Ви надто яскраво реагуєте навіть на слова, Емілі. За цим весело спостерігати.

— Весело вам? — пирхнула я. — А якби я справді боялася чогось такого, про що ви тут кажете?

— Невже це так страшно? — зморщив носа принц, не припиняючи посміхатися. — І взагалі, чому ви боїтеся мене? Я присягнувся. Магічно. Я не збираюся робити нічого такого, про що ви самі мене не попросите. Ні-чо-го.

Я звела брови на переніссі, спостерігаючи за тим, як принца забавляє вся ця ситуація.

— Гарна новина, — не втрималася я, намагаючись позбавитися від яскравої картинки, яку намалювала моя уява. — І не можу не відмітити, що ви гарно відіграли перед моїм батьком. Я поверну вам каблучку, коли загроза мине.

— Не треба, — хитнув головою Доріан, нарешті відірвавши від мене погляд і зосередився за тим, що виднілося за вікном. Хоча, чесно кажучи, через сильну зливу, місто змащувалося і роздивитися бодай щось через те вікно не було можливо. — Я не збрехав, коли казав, що готував її для вас.

— Справді? — я поглянула на каблучку, яка сіла на палець, наче і була під нього зроблена. — Тоді мої захоплення ювеліру, який виготовив цей витвір мистецтва за такий короткий строк.

Доріан примружився, кинув короткий погляд в мій бік. І не відповів.

А в мене почало закрадатися відчуття, що каблучку замовили не кілька днів тому. А добре якщо кілька тижнів. Та питати про це не стала. І так сьогодні було забагато дивних моментів, щоб ще і на цьому акцентувати свою увагу. До того ж, дороги столиці були порожні, а значить ми вже дуже скоро дістанемося палацу.

І я невіть уявити не могла, чого чекати від особистої зустрічі з королем. Чи буде він ставити мені якісь питання? Чи варто мені морально готуватися до якоїсь сцени?

Про це я і спитала у Доріана, коли тиша у кареті затягнулася. Принц, здавалося, поринув у свої думки. І навіть не одразу зрозумів, про що я взагалі питаю.

— Не хвилюйтеся, Емілі, — відмахнувся він, коли я вдруге промовила свої питання. — Мій батько не настільки суворий, як ваш. Принаймні, коли мова заходить про мене.

— Ви скажете йому, що наші заручини несправжні? 

Поставивши це питання, я затамувала подих. Мені важливо було почути відповідь. Дуже важливо.

— Тільки якщо іншого виходу не буде, — відгукнувся кронпринц. — Інакше у нашому фарсі не буде жодного сенсу. Батько може комусь сказати… а потім про це може дізнатися і ваш батько.

— Я зрозуміла, — пробурмотіла у відповідь. — Доріане… я не знаю, як я можу вам віддячити. Ви мене рятуєте і…

— Не треба, — він перебив мене, похитав головою. — Мені приємно зробити щось для вас, Емілі. Може ви це поки відмовляєтеся прийняти, але ви мені насправді подобаєтеся. І якщо я можу зробити вас щасливою таким чином — нехай.

Його слова змусили мене почуватися винною. На якусь мить. На кілька ударів серця. А потім я пообіцяла собі, що обов’язково погашу цей борг. Пізніше. Коли матиму змогу це зробити.

Доріану казати про це не стала. Інакше він знову б все перетворив все або на жарт, або на щось таке, що знову змусить мене червоніти від його поглядів та слів. Тому я розсудливо промовчала.

А незабаром карета вже в’їхала на територію королівського палацу. Провезла нас парком і зупинилася біля головного входу.

— Готові? — спитав кронпринц і самостійно відкрив двері.

— Ні, — чесно відгукнулася я та вклала пальці в простягнуту долоню. Коли я тільки опинилася на вулиці, над нами вже відкрив парасольку високий хлопчина, що майже скотився сходами з палацу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍