Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

— Авжеж правильне. — Тренер Хедж виплюнув скалки від кийка. — Плавучий палац Еола мусить стояти на якорі над нами, на самій вершині. Це одна з його найулюбленіших пристаней.

— Можливо, через це. — Джейсон насупив брови. — Не знаю. Є ще щось...

— Мисливиці прямували на захід, — пригадала Пайпер. — Ти думаєш, вони десь поряд?

Джейсон потер руку, наче татуювання знову йому докучало.

— Не уявляю, як хтось міг би вижити на горі в таку погоду. Хуртовина просто шалена. Уже вечір перед сонцестоянням. Але нам нічого не залишалося, окрім як перечекати хуртовину тут, бо треба було дати тобі деякий час на відпочинок, перш ніж спробувати вирушити далі.

Йому не потрібно було її переконувати. Завивання вітру назовні лякало її, і вона не могла припинити тремтіти.

— Треба зігріти тебе. — Джейсон сів біля неї і дещо незграбно простягнув руки. — Е, ти не заперечуєш, якщо я...

— Та, мабуть, ні. — Пайпер намагалася здатися байдужою.

Він обійняв її, і вони присунулися до багаття. Тренер Хедж пожував кийок і виплюнув скалки у вогонь.

Лео дістав кухарське приладдя і почав смажити на залізній пательні котлети для бургерів.

— Отже, народе, оскільки ви пригорнулися одне до одного і приготувались до часу розповідей... є дещо, що я хочу вам розказати. На шляху до Омахи мені наснився сон. Його дещо важко було зрозуміти через перешкоди і втручання «Колеса Фортуни»...

— «Колесо Фортуни»? — Пайпер припустила, що Лео жартує, але, коли той відвів очі від бургерів, його обличчя виявилось убивче серйозним.

— Річ у тому, — сказав він, — що зі мною говорив мій татко Гефест.

Лео розповів їм про свій сон. У світлі вогнища, під завивання вітру, розповідь здавалась навіть більш моторошною. Пайпер уявила голос бога із радіоперешкодами, що попереджає про велетнів, синів Тартару, і про те, що Лео втратить деяких друзів на своєму шляху.

Вона намагалася зосередитися на чомусь приємному: обійми Джейсона, тепло, що повільно розходилось тілом, але страх не відступав.

— Я не розумію. Якщо напівбоги та боги повинні об’єднати зусилля для вбивства велетнів? Навіщо богам мовчати? Якщо ми потрібні їм...

— Ха! — сказав тренер Хедж. — Боги ненавидять відчувати потребу в людях. Їм подобається, коли потребують їх, але не навпаки. Справи мусять зовсім погіршитись, перш ніж Зевс визнає, що помилився, коли зачинив Олімп.

— Тренере, — промовила Пайпер, — це майже розумне зауваження.

Хедж образився.

— Що? Я взагалі-то розумний сатир! Не здивований, що ви, пиріжечки, не чули про Битву Велетнів. Боги не люблять про неї згадувати. Визнання того, що для перемоги над ворогом тобі потрібні смертні, — не кращий піар. Це просто ганьба.

— Однак річ не тільки в цьому, — промовив Джейсон. — Коли мені наснилась Гера в клітці, вона сказала, що Зевс поводиться занадто параноїдально навіть для нього. І те саме з Герою... вона говорила, що пішла до тих руїн через якийсь голос у голові. Що, коли хтось маніпулює богами, як Медея маніпулювала нами?

Пайпер здригнулася. У неї виникла така сама думка — що якась невидима сила керує всім за лаштунками і допомагає велетням. Можливо, ця сама сила інформує Енцелада про їх пересування і навіть збила їх дракона в небі над Детройтом. Можливо, це спляча Брудожінка Лео або якийсь інший її прибічник...

Лео поклав булочки для гамбургерів рум’янитись на пательні.

— Еге ж, Гефест говорив щось подібне, начебто Зевс поводиться дивніше, ніж зазвичай. Але бентежить мене більше те, чого Гефест не сказав. Декілька разів він починав говорити про напівбогів і звідки в нього стільки дітей, і все таке. Не знаю... Поводився так, наче об’єднати найвеличніших напівбогів майже неможливо — і Гера типу намагається, але це дійсно дурнувата витівка, а ще є якась таємниця, яку йому розповідати мені не можна.

Джейсон сіпнувся. Пайпер відчула, як напружилися його руки.

— Так само поводився Хірон, коли ми були в таборі, — сказав він. — Він згадував про священну клятву не обговорювати... щось. Тренере, ви з цього приводу нічого не знаєте?

— Та ні. Я всього лише сатир. Нам не розповідають найцікавішого. Особливо старим... — Він зупинив себе.

— Старим, як ви? — запитала Пайпер. — Але ж ви не такий вже і старий, чи не так?

— Шістсот шість, — пробурчав тренер.

Лео закашлявся.

— Вибачте, що?

— Дивись: штани не спали, Вальдес! Це лише п’ятдесят три за людськими мірками. Однак, еге, я нажив деяких ворогів у Раді копитних старійшин. Я захисник уже дуже довгий час. Але вони почали говорити, що я стаю непередбачуваним. Занадто запальним. Уявляєте?

— Овва. — Пайпер намагалась не дивитися на друзів. — Важко в це повірити.

Тренер насупив брови.

— Отож-бо, а потім ми нарешті отримали чудову війну з титанами, і чи відправили мене на передову? Ні! Мене відіслали бозна-куди — на канадський кордон, можете в це повірити? А потім після війни вони відправили мене на пенсію. У «Школу дикунів». От ще! Наче я застарий і не можу бути корисним лише тому, що мені подобається грати в нападі. Усі ці квіткозбирачі в раді — тільки й мови про природу.

— Я гадала, сатири люблять природу, — наважилась Пайпер.

— Трясця, та я обожнюю природу, — сказав Хедж. — Природа передбачає, що великі вбивають і їдять маленьких! А коли ти... ну, розумієте... не дуже високий сатир, як я, ти набираєш форму, носиш велику палицю і нікому не дозволяєш над собою глузувати! Оце природа. — Хедж обурено фиркнув. — Квіткозбирачі. Що б не було, сподіваюсь, ти готуєш щось вегетаріанське, Вальдес! Я не їм м’ясо.

— Авжеж, тренере. Не їжте свій кийок. У мене тут котлетки з тофу. Пайпер теж вегетаріанка. Я підкину їх за хвилинку.

Повітря наповнилось запахом смажених бургерів. Узагалі-то Пайпер ненавиділа запах смаженого м’яса, однак її живіт загурчав так, наче вирішив збунтуватися.

«Я втрачаю контроль, — подумала вона. — Думай про броколі. Моркву. Сочевицю».

Живіт був не єдиним, що бунтувало. Лежачи біля вогню